Дафна дю Мор'є - Ребекка

Мила стара Денні, — проказав він, — нехай благословить її Бог, вона так переймається, щоб нікому не докучати. Вона не хотіла вас турбувати.

— О, та нічого страшного, — відповіла я, спостерігаючи за Джеспером, який радісно стрибав і торкався лапами гостя.

— Цей старий пройда мене не забув, чи не так? — промовив чоловік. — Виріс і став такою жвавою тварюкою. А був геть малим, коли я бачив його востаннє. Проте він надто розжирів. Йому треба більше бігати.

— Я щойно водила його на довгу прогулянку, — сказала я.

— Справді? Ви — молодець! — похвалив незнайомець, продовжуючи пестити Джеспера й фамільярно мені усміхатися. А тоді дістав портсигар. — Пригоститесь?

— Я не курю, — відказала я.

— Невже? — Він узяв цигарку й запалив її.

Я ніколи не мала нічого проти куріння, проте мені видалася дивною така його поведінка в чужій кімнаті. Невже це не свідчило про погані манери? Прояв неввічливості щодо мене.

— Як поживає старий Макс? — поцікавився гість.

Мене здивував його тон. Він говорив так, наче вони добрі знайомі. Дивно було чути, що Максима називають Максом. Його ніхто так не називав.

— Дуже добре, дякую, — відповіла я. — Він поїхав до Лондона.

— І лишив молоду дружину саму? Ох, це дуже погано. Невже не боїться, що хтось прийде й украде вас?

Він щосили розреготався. Мені не сподобався його сміх. У ньому відчувалося щось образливе. Та й сам чоловік мені теж не подобався. В цю мить до кімнати зайшла місіс Денверз. Вона поглянула, й мене охопив холод. Господи, подумала я, як же вона має мене ненавидіти!

— Привіт, Денні, а ось і ти, — сказав чоловік, — усі твої перестороги були марними. Господиня ховалася за дверима.

Він знову розсміявся. Місіс Денверз мовчала. Вона не зводила з мене погляду.

— Ну, то як, не хочеш нас познайомити? — запитав він. — Зрештою, в тому, щоб засвідчити пошану молодій, немає нічого такого, чи не так?

— Це — містер Феве´лл, мадам, — сказала місіс Денверз. Вона промовила це тихо, доволі неохоче. Не думаю, що їй хотілося нас знайомити.

— Дуже приємно, — промовила я, а тоді, намагаючись бути ввічливою, запитала: — Ви не залишитесь на чай?

Гість дуже розвеселився й розвернувся до місіс Денверз.

— Яка чудова пропозиція! — сказав містер Февелл. — Мене запрошено на чай? Заради Бога, Денні, мені хочеться на неї пристати.

Я побачила, як вона кинула на нього застережливий погляд. Мені стало дуже незручно. Вся ця ситуація була геть неправильною. Цього взагалі не мало статися.

— Що ж, можливо, ти й маєш рацію, — мовив він, — ми вже доволі повеселилися. Гадаю, мені краще піти, чи не так? Ходімо — я покажу вам свою машину.

Він говорив фамільярним, доволі образливим тоном. Мені не хотілося йти й дивитися на його автомобіль. Я геть зніяковіла й була збита з пантелику.

— Ходімо, — повторив містер Февелл, — у мене пречудова машина. Набагато швидша, ніж будь-яка, що коли-небудь була в старого бідолахи Макса.

Я не могла вигадати відмовки. Все це виглядало таким вимушеним і безглуздим. Це мені не подобалося. Та й чому місіс Денверз досі стоїть тут і дивиться так, ніби готова спопелити мене поглядом?

— Де ваша машина? — немічно промовила я.

— За поворотом алеї. Я не під’їжджав до дверей, боявся вас потурбувати. Чомусь подумав, що ви, можливо, удень відпочиваєте.

Я нічого не відказала. Брехня була надто очевидною. Ми всі разом вийшли головною вітальнею до зали. Я помітила, як містер Февелл озирнувся через плече та підморгнув місіс Денверз. Вона йому не відповіла. Я важко могла собі таке уявити. Місіс Денверз мала суворий і похмурий вигляд. Джеспер жваво вискочив на алею. Схоже, він зрадів несподіваній появі цього гостя, якого, вочевидь, добре знав.

— Мабуть, лишив свого кашкета в машині, — мовив чоловік, удаючи, що роззирається залою в його пошуках. — Насправді я потрапив сюди іншим шляхом. Прошмигнув за будинком і заскочив Денні в її комірчині. Ти також вийдеш подивитися на машину?

Він запитально поглянув на місіс Денверз. Та завагалася, краєм ока спостерігаючи за мною.

— Ні, — сказала вона. — Ні, мабуть, ні. На все добре, містере Февелл.

Чоловік схопив її за руку та сердечно потрусив.

— До побачення, Денні, бережи себе. Ти завжди знаєш, як зі мною зв’язатись. Вельми радий був знову тебе бачити.

Він вийшов на алею, Джеспер витанцьовував у нього під ногами, і я поволі, досі почуваючись надзвичайно незручно, посунула слідом.

— Старий добрий Мендерлей, — проказав містер Февелл, підводячи погляд на вікна. — Не надто й змінився. Гадаю, про це дбає Денні. Дивовижна жінка, еге ж?

— Так, вона майстер своєї справи, — погодилась я.

— І що ви про все це думаєте? Як вам бути похованою в такому місці?

— Мені дуже подобається Мендерлей, — холодно відповіла я.

— Хіба ви не жили десь на півдні Франції, коли познайомилися з Максом? У Монте, чи не так? Я колись добре знав Монте.

— Так, я жила в Монте-Карло.

Нарешті ми підійшли до його машини. Зелена, спортивна, типова для її власника.

— Ну, як вона вам? — запитав містер Февелл.

— Дуже гарна, — ввічливо відповіла я.

— Проїдемось до брами? — запропонував він.

— Ні, мабуть, не варто, — відмовилась я. — Я досить стомлена.

— Ви вважаєте, що було б не надто добре, якби господиню Мендерлея побачили в одній машині з таким чоловіком, як я, так? — поцікавився він і, похитуючи головою, зареготав.

— О, ні, — сильно почервонівши, сказала я. — Ні, справді.

Він продовжував весело розглядати мене з ніг до голови неприємним фамільярним поглядом своїх блакитних очей. Я відчула себе шинкаркою.

— Ой, ну що ж, — мовив містер Февелл, — не варто нам збивати молоду з праведного шляху, чи не так, Джеспере? Це нікуди не годиться.

Він простягнув руку по свого кашкета та пару величезних автомобільних рукавиць. Пожбурив цигарку на алею.

— Бувайте, — сказав він, простягаючи руку, — надзвичайно радий нашому знайомству.

— На все добре, — відповіла я.

— До речі, — безтурботно додав містер Февелл, — було б просто пречудово, якби ви не розповідали про цей мій короткий візит Максові. Боюсь, він не надто мене