Дафна дю Мор'є - Ребекка

п’ять по четвертій. Той самий час був і на моєму годиннику. В цьому цоканні відчувалося щось притомне й заспокійливе. Воно нагадало мені про теперішнє й про те, що невдовзі мені принесуть на галявину чай. Я повільно пройшла до середини кімнати. Ні, нею не користувались. У ній більше ніхто не жив. Навіть квітам було не під силу знищити затхлий запах. Штори були запнуті, а віконниці зачинені. Ребекка більше ніколи не повернеться до цієї кімнати. Хоч місіс Денверз і поставила на камінну дошку квіти та застелила ліжко, це її не поверне. Вона померла. Лежить мертвою вже цілий рік. Її поховано в церковному склепі разом із рештою покійних де Вінтерів.

До мене дуже ясно долинав звук моря. Я підійшла до вікна й прочинила віконницю. Так, я опинилася біля того самого вікна, де півгодини тому стояли Февелл і місіс Денверз. У променях денного світла електричне освітлення здавалося несправжнім і жовтуватим. Я відчинила віконницю ширше. Біле проміння впало на ліжко. Засяяв чохол нічної сорочки, що лежала на подушці. Заблищали скляна поверхня туалетного столика, щітки та пляшечки парфумів.

Денне світло зробило кімнату ще більш справжньою. Із зачиненими віконницями й електричним освітленням вона радше нагадувала сценічні декорації. Сцену в перерві між виставами. Завісу опущено на ніч, вечірній спектакль завершився, і вже виставлено декорації для першого акту завтрашньої денної вистави. Однак сонячне світло її оживило й відродило. Я забула про затхлий запах і запнуті штори на інших вікнах. Знову відчула себе гостею. Незваною гостею. Яка помилково забрела до хазяйчиної спальні. Он її щітки на туалетному столику, он її пеньюар і капці під кріслом.

Уперше відтоді, як зайшла до кімнати, я помітила, що в мене тремтять ноги, вони зробилися слабкими, мов ті соломинки. Я опустилася на стілець біля туалетного столика. Моє серце вже не билося від дивного хвилювання. Воно стало важким, як свинець. У якомусь німому заціпенінні я роззиралася довкола. Так, це була гарна кімната. Того першого вечора місіс Денверз не перебільшувала. Це була найпрекрасніша кімната в будинку. Ця вишукана камінна дошка, ця стеля, різьблене ліжко й портьєри, навіть годинник на стіні та підсвічники на туалетному столику поруч зі мною — усі ці речі я полюбила б і ледь не обожнювала б, якби вони належали мені. Але вони були не мої. Вони належали іншій. Я простягнула руку й торкнулася щіток. Одна з них частіше вживана, ніж інша. Це було зрозуміло. Однією зі щіток завжди користуєшся більше. Часто про іншу просто забуваєш, і коли їх забирають, щоб помити, виявляється, що одна з них досі цілком чиста і її майже не торкались. Яким же блідим і худим здавалося моє обличчя в дзеркалі, якими прямими й рівними пасмами звисало волосся! Невже я завжди маю такий вигляд? Чи дійсно я зазвичай була рум’янішою? На мене витріщилося відображення мого жовтуватого й непоказного обличчя.

Я підвелася зі стільця, підійшла до крісла й доторкнулася до пеньюара. Підняла капці й потримала їх у руці. В мені наростало відчуття жаху, жаху, який перетворювався на розпач. Я торкнулася покривала на ліжку, провела пальцями по монограмі на чохлі нічної сорочки, літери «Р де В», звиті й переплетені між собою. Літери були рубчастими й чітко виділялися на золотистому атласі. Нічна сорочка лежала в чохлі, тонесенька, наче з газу, абрикосова. Я доторкнулася до неї, вийняла її з чохла, притисла до обличчя. Вона була холодною, доволі холодною. Але на ній досі зберігся запах, запах білих азалій, хоча тепер він відгонив ледь помітною затхлістю. Я склала її та знову поклала до чохла, і, роблячи це, з тупим болем у серці помітила на ній складки, тканина була зібгана, сорочку не носили й не прали відтоді, як востаннє одягали.

Підкорившись раптовому імпульсу, я відійшла від ліжка й повернулася до маленького передпокою, де бачила шафи. Відчинила одну з них. Я так і думала. В шафі було повно речей. Тут висіли вечірні сукні, над одним із білих чохлів, у які їх було загорнуто, я помітила срібний блиск. Шматочок золотої парчі. Поруч — бордовий і ніжний оксамит. На підлогу шафи спадав білий атлас. На верхній поличці з обгорткового паперу визирало віяло зі страусового пір’я.

Від шафи линув дивний важкий запах. Усередині неї такий ніжний і духмяний аромат азалій зробився затхлим, позбавивши сріблясті сукні й парчу блиску, і тепер із відчинених дверцят на мене повіяло цвілим запахом старовини. Я зачинила їх. Знову повернулася до спальні. Проміння білого й чистого світла з віконниці досі осявало золотисте покривало ліжка, ясно й чітко виділяючи на монограмі високу похилу «Р».

Потому я почула за спиною кроки й, озирнувшись, побачила місіс Денверз. Ніколи не забуду вираз її обличчя. Переможний, зловтішний, дивно й хворобливо збуджений. Я дуже перелякалась.

— Щось трапилося, мадам? — запитала вона.

Я спробувала їй усміхнутись і не змогла. Спробувала заговорити.

— Вам недобре? — наближаючись до мене, тихо поцікавилась місіс Денверз.

Я відступила. Певно, якби вона підійшла ближче, то я знепритомніла б. Я відчувала на своєму обличчі її подих.

— Зі мною все гаразд, місіс Денверз, — за мить відказала я. — Просто не очікувала вас тут побачити. Я поглянула на вікна з галявини й помітила, що одна з віконниць напівпрочинена. Я зайшла, щоб її зачинити.

— Я зачиню, — мовила вона, мовчки пройшла кімнатою й закрила віконницю.

Денне світло зникло. За електричного освітлення кімната знову набула несправжнього вигляду. Несправжнього й моторошного.

Місіс Денверз повернулася й стала поруч. Вона усміхнулась, і замість звичної закляклості та незворушності в її поведінці, на мій подив, з’явилося щось фамільярне, навіть улесливе.

— Чому ви сказали, що віконниця була відчиненою? — запитала вона. — Я ж зачинила їх перед тим, як звідси вийти. Ви щойно відкрили її власноруч, чи не так? Вам захотілося побачити цю кімнату. Чому ви ніколи не просили її вам показати? Я була готова зробити це будь-якого дня. Вам варто було лишень попросити.

Мені захотілося втекти, але я не могла зрушити з місця. Я не зводила погляду з її очей.

— Оскільки ви вже тут, дозвольте я вам усе покажу, — проказала місіс Денверз вкрадливим і солодким, як мед, голосом, що звучав жахливо та вдавано. — Я знаю, що вам хотілося все це побачити, але ви соромилися попросити. Гарна ж кімната, чи не так? Найкраща з тих, які вам доводилось бачити.

Вона взяла мене