Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Розділ 19. Останнє послання

— Ти ще соромишся… це так мило! — посміхнувся Мирослав Поплавленс, хижо примружившись. Коли я, стискаючи в тендітній руці мікрофон, безнадійно згоряла від сорому.

Звичайно ж я соромилась, чорт забирай! Почувалася безпорадною, беззахисною і повністю відкритою перед ним. Так, як ніколи раніше. Переді мною був нахабно усміхнений чоловік, який підспівував зі мною в один голос:

— Чоловікам пасує зігрівач яєць

У кожнім айсбергу і в кожному пінгвіні.

У час завірюхи і в священний час тюленів

Чоловікам пасує зігрівач яєць.

Що найпринизливіше… від цього збочення я лише сильніше отримувала насолоду. Шалена, недозволена, неправильна насолода зводила з розуму, бо незважаючи на всю свою крінжовість, була така солодка! Від того, що піддавалася цьому почуттю, я відчувала себе такою зіпсованою, брудною. Але мені тут і зараз, цієї хвилини, було плювати на мій сором. Тому що я хотіла ще, хотіла, щоб це тривало, з кожною нотою перетворюючи кров на чистий вогонь.

Різко завивши фінальний акорд, я застогнала, відчуваючи, як по щоках течуть сльози злочинної насолоди!

— Гарна дівчинка, — гмикнув ректор, опускаючи мікрофон.

Дихати було тяжко. Перед очима танцювали спалахи та яскраві кольори неонових підсвіток, а голова паморочилася.

Поклавши мікрофон на стіл, Мирослав підійшов до мене і з хижим поглядом поцілував мене.

— Ти тільки моя, Марічко, — прошепотів він. — Моя і більше нічия. Я хочу тебе. Я кохаю тебе. І я нікому тебе не віддам.

Застогнавши, я здригнулася від насолоди.

— Ти завжди будеш моєю, — видихнув ректор. І я… я не могла з ним посперечатися. Бо навіть якщо виявиться, що хіть та жахливий музичний смак — це натура Мирослава, а не прокляття; навіть якщо після цього я, розриваючи уламки серця, втечу від нього… До кінця своїх днів я все одно належатиму лише йому одному, просто не в силах впустити в своє серце когось іншого.

Незабаром я повернулася до себе в кімнату. При цьому щиро сподіваючись, що задовольнила ректора в караоке достатньо, щоб він не подумав часом викликати до себе ще одну з своїх мазунок.

Настрій, незважаючи на бурхливий і приємний, хоч і бентежний марафон караоке, був препаршивим. Все вказувало на те, що мені доведеться продовжувати свої пошуки у забороненій секції занедбаної бібліотеки. Пошуки, які тиждень за тижнем не давали жодних плодів, і я не знаходила ні інформації про ключ із гробниці Жана де Шатопера, ні відомостей про те, що за прокляття на Мирославові і як мені його зняти. Більше того, все ще залишалася в невіданні щодо того, чи є тут якийсь зв'язок? Однозначно, якась ниточка має бути. Особливо з поправкою на той даггеротип, що я знайшла у таємній кімнаті. Адже чомусь він лежав там поряд із щоденником архітектора, який проектував Таємну Крижану Академію! Але найголовніше… яке відношення до цього всього має та жінка, яка виглядала так само, як я? І в яких стосунках вона була із лордом Поплавленсом?

Запитання. Запитання. Запитання. Де мені шукати відповіді? А головне, чи дадуть вони мені таку бажану надію? Або ж навпаки — назавжди її позбавлять, вкинувши в безодню безпросвітного розпачу? Я кохаю цього чоловіка. Кохаю дуже сильно, щоб відмовитися від нього. А отже маю боротися за своє кохання, хто б не був моїм противником! Головне, щоб боротьба не виявилася марною.

Чекаючи ночі, щоб вирушити в покинуту бібліотеку, я вирішила хоч чимось себе зайняти і почала перебирати речі. Якось у моїй шафі розвелося надто багато одягу — відколи на моїй шиї з'явилася червона стрічка мазунки ректора, цей чоловік почав буквально засипати мене подарунками, не приймаючи відмов. І якщо раніше це були, в основному, дивні сценічні костюми, які він змушував мене одягати під час наших караоке-марафонів, то згодом почав дарувати явно дорогі, красиві та дуже якісні речі брендів, про які я раніше чула лише назви. Як про щось неймовірно для мене далеке. Понад те, змушував ходити у всьому цьому у вільний від занять час, коли носіння форми ставало необов'язковим. Та що там, навіть формений одяг він для мене підготував новий — за тими ж фасонами, але з набагато якісніших тканин, і набагато кращого крою. Тож навіть у формі академії, яка за своїм задумом мала б згладити різницю між студентами, я все одно була білою вороною, що виглядала краще за інших. Все це дуже бентежило, але я нічого не могла вдіяти з волею лорда ректора. Залишалося лише підкорятися.

Однак з урахуванням тих речей, що мені видала Мама Кайя під час вступу, одягу в мене тепер було і справді дуже багато. Настільки, що здавалося, шафа ось-ось просто лусне! А отже, слід було перебрати одяг і повернути на склад усі державні речі, якими я тепер не користувалася. Там вони будуть потрібнішими і можливо знадобляться якійсь студентці.

Тож пірнувши в шафу, почала вигрібати речі, перебираючи їх, і складаючи в окрему купку все, що мені вже не було потрібно. Одна за одною, блузи, спідниці та інше накопичувалися на ліжку, трохи звільняючи простір у шафі.

А це що таке?

Завмерши, я дивилася на кофтинку, яка була явно не мого розміру, та й не пам'ятаю, щоб колись носила таке. Але що більше налякало — її розмір, якщо прикинути на око, мав би підійти Ніні! А головне, я ніби навіть невиразно пригадувала, що бачила колись її в ній.

Не розумію, як? Що одяг покійної «не-зовсім-подруги» робить у моїй шафі?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍