Верефрі - Це наш секрет..татусь, Верефрі

Коли літак почав рухатися, вона на секунду відчула паніку. Її рука потягнулася до телефону, але в останній момент вона зупинилася.

“Хотів запитати тебе ще вдома. В тебе нічого не болить після нашої ночі?”

Я одразу ж відповіла:

“Я себе чудово почуваю, дякую. Це була найкраща ніч в моєму житті”- відклала телефон та посміхнулася про себе. Знову прийшло сповіщення від Аорона

“І моя..Кері вже сумує за тобою, і я до речі теж. Напишеш як прилетиш.”

“Я напишу їм, як тільки прилечу,” — сказала вона собі.

Двигуни заревли, і літак піднявся в небо, залишаючи місто й людей, які стали для неї родиною, далеко позаду.

У машині

— Отже, які в нас плани на вечір? — запитала Кері, повернувшись до Аорона. Її тон був веселим, ніби вона намагалася розвіяти атмосферу після прощання з Емі.

— Вечір? — Аорон підняв брову, тримаючи обидві руки на кермі. — Я думав, у тебе купа справ із друзями.

— Ну, плани можна змінити, якщо ти хочеш щось зробити разом, — вона підморгнула.

— Ти ж знаєш, я не планую такі речі. Але якщо щось з’явиться — скажу, — відповів він байдуже, не відводячи погляду від дороги.

Кері злегка насупилася, але швидко повернула собі легкий настрій.

— До речі, а ти бачив, як вона ходила в твоїй вітровці? Це було мило, правда ж? — з ледь помітним натяком сказала Кері.

— Мабуть, їй просто було зручно, — коротко відповів він, не даючи розмові заглибитися.

Кері змовкла, зрозумівши, що розвивати тему Емі зараз марно.

Повернувшись додому, Аорон зайшов до вітальні й одразу зупинився біля дивана. На підлозі ще лежали поодинокі повітряні кульки, які вони не прибрали після свята.

Кері увійшла слідом за ним і кинула свій рюкзак на крісло.

— Слухай, ти не хочеш зустрітись із Лією? Вона мені казала, що хоче поговорити, — запитала вона раптово, проходячи до кухні.

— Лія? — Аорон ледь помітно зморщився. — Не думаю, що зараз у мене є час для цього.

— Ти ж її сам нещодавно згадував, — Кері подивилася на нього з хитрою усмішкою.

— Це було між іншим. До того ж, якщо вона хоче поговорити, нехай сама дзвонить, — відповів він спокійно, зберігаючи рівновагу в тоні.

Кері тільки знизала плечима, наче нічого не сталося, але з її погляду було зрозуміло, що вона щось підозрює.

— Ну гаразд. Тоді я піду до своєї кімнати, — сказала вона й пішла, залишивши Аорона наодинці.

Він сів на диван і дістав телефон, розглядаючи повідомлення, які надійшли від Лії. Але замість того, щоб відповісти, він відкрив останнє фото, яке зробили з Емі біля аеропорту. Він довго вдивлявся в нього, перш ніж покласти телефон на стіл і витягнутися на дивані, прикривши очі.

“Шість місяців — не так уже й багато,” — подумав він, намагаючись переконати себе.

Перший місяць навчання Емі

Емі прибула до нового міста втомленою, але сповненою рішучості. Її університет розташовувався в мальовничому кампусі, поруч із парком, де вона іноді гуляла після занять. Життя тут було зовсім іншим: постійні лекції, воркшопи, знайомства з одногрупниками.

Перший тиждень:

Емі намагалася адаптуватися. Її дні починалися рано: лекції, практичні завдання, вечори з підручниками. Вільний час вона проводила наодинці, роздивляючись місто або слухаючи музику в кав’ярнях.

Перший дзвінок від Аорона надійшов через три дні після її від’їзду. Він телефонував пізно ввечері, коли вона вже лежала в ліжку.

— Як справи, міс магістр? — запитав він, наче просто перевіряючи, чи вона ще пам’ятає про нього.

— Справи йдуть. Тут усе зовсім інакше, але цікаво. А у вас? — Емі намагалася звучати спокійно, хоча їй хотілося розповісти більше.

— Та все нормально. Кері каже, що без тебе вдома стало тихо. Я теж помітив, — він говорив рівним тоном, але наприкінці його голос став м’якшим.

Емі посміхнулася, але не відповіла.

— Що там цікавого? З ким встигла потоваришувати? — продовжив він.

— Є декілька одногрупників. Але це просто знайомства, нічого більше.

— Зрозуміло. Ну, якщо хтось із них вирішить стати ближчим, дай знати, — сказав Аорон, і вони обоє засміялися.

Друге спілкування через фото:

Через кілька днів Аорон надіслав їй фото з парку, де вони колись бігали. Він стояв у спортивному костюмі, притримуючи капюшон, і підписав:

“Вибіг на пробіжку, але без тебе це не те.”

Емі відповіла фото свого робочого столу: ноутбук, чашка кави й підручник. “Ти там бігай, а я тут. Дистанційна підтримка,” — додала вона.

Кінець другого тижня:

Емі вирішила надіслати йому щось особливе. Вона сфотографувала себе в парку кампусу на фоні фонтану, тримаючи каву. Вона була в його вітровці, яку не повернула, і підписала:

“Думаю, про неї ти не забув? Справжній символ.”

Аорон відповів швидко:

“Звісно, пам’ятаю. Ще й пам’ятаю, як вона на тобі виглядає. Гідний символ!”

Третій тиждень:

Їхні переписки ставали дедалі теплішими. Аорон частіше надсилав їй короткі відео: як готує вечерю, гуляє з Кері чи сидить у своєму офісі.

— Скучаю, — сказав він під час чергового відеодзвінка.

— Я теж, — зізналася Емі, дивлячись у камеру.

— Скажи, коли прилетиш, хоч трохи раніше, ніж через шість місяців? — запитав він жартома.