Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

– Дема... не обов'язково було мене любити, просто могла мене прийняти.
Деметра осторонь стояла на балконі й спостерігала, як за виставою, за безнадійними рухами Макліна дотягнутися до зброї. Його не полишило бажання її пристрелити. Деметра зберігала холоднокровність і лише раз поплескала у долоні. Дивовижно, але їй не прийшлося нічого робити. Чоловік сам погнався за нею, погрожуючи гвинтівкою та колеса його візка зрадливо сковзнули по вологій оббивці сходів.

– Не поможуть і чари, як хто кому не до пари.

– Гадюка...

– У час останній, Маклін!
Прохання глядачки повторити не змусило себе довго чекати. Чоловік був ще живий, коли велетенська люстра з калинового кришталю рухнула на нього й розкришилася на дрібки. Кров зміксувалася зі склом. Де–факто прокляття Буре́ ніхто не анулював. Воно пильнувало й ловило тих, хто на кару заслуговував. Розчавлений Маклін повільно сплющив очі. Деметра спустилася до нього, глянула на рушницю, чіпати не стала, та чоловіка зверхньо й з полегшенням видихнула. Маска нормальності спала з його лиця, оголивши криву, потворну усмішку, яка застигла на багряних вустах, цього разу навік. Зараз його лик був схожий на той, що вона зобразила колись на картині.

– Кінець роману!

Револьвер Монтея залишився без діла. Прислуга, яка залишилася у сховищі до цього часу, індиферентно займалася своїми справами, а тоді роз'їхалися. Марш бренькотів до опівночі, а тоді раптом вщух у момент, як Деметра покинула сховище через потайний прохід у каміні, який вів до гаража.

У підтопленому вестибюлі зникала мілина. Тала вода просочилася крізь старі каналізаційні труби та підкралася по сходах до бездиханного Макліна. Дема залишила відчиненими усі вікна, впускаючи у приміщення холодний вітер. Пізніше нічний тріскучий мороз перетворив тіло Макліна на фризову крижану брилу. Але безплотна химера, що підсадилася за час життя у Буре́ та сиділа у ньому роками, встигла вилетіти.

* * *

Кожна наступна зустріч з нею для Монтея була ніби зворушливий кадр з минулого. У день викрадення Деметра сама його попросила її зв'язати та приспати хлороформом. Мотузки та рідину теж вона надала. Все повинно було виглядати по-справжньому. Монтей зробив усе, як годиться. Далі слідували за планом. Єдине про що Дема попросила Монтея перед втратою свідомості, раптом життю Клелії буде щось загрожувати, щоб він, у першу чергу, забезпечив дівчині безпеку.

– Щось мені підказує, що ти обізнана, куди збирається тебе привезти Клелія.

– Є таке.

– Раптом щось піде не так?

– Я стільки часу жила під гнітом Буре́, гадаєш досі лякає власна смерть?

– Авжеж!

– Я б не крокувала на зустріч хижаку, якби не знала заради чого це роблю. А ось тобі, й досі не збагну, це навіщо?

Тоді Монтей їй нічого на це не відповів. А Демі те було й не потрібно. Адже їх поєднує цей тихий опір. Поглядом він красномовно передав суть власних думок та дійсності. Вона йому дуже подобалася, проте Монтей тримав язик за зубами. Він якось по-іншому її чекав, не гостро, не з нетерпінням. Адже вважає, що про почуття не говорять, краще їх прожити з людиною до якої ти небайдужий.

– Ти заслуговуєш на ліпше життя, Дема.

– Чому?

– Тому що ти – це ти.

Їхня вереснева зустріч була мов вступний розділ книги. Тео прогулювався у «Гранатовому намисті», а Дема сиділа біля вікна перед етюдником. Домальовувала на картині нову фатальну погань у раковині. Ще тоді Монтей відмітив, що у художньому арсеналі Деметри багато ексцентричних робіт. Одна з них стала Монтею у пригоді. Фоном грала класична музика. А він захопливо за Демою спостерігав, але не так дурнувато й збочено, як зазвичай витріщався Маклін. Виважено. Спокійно. Шляхетно.

Стефано майже нічого їй про Монтея не розповідав. Вони домовилися, що як тільки Тео отримає повідомлення з вказівками, то неодмінно з нею зв'яжеться. А до того часу у жінки була чудова можливість спостерігати за ним. А у Монтея за нею.

Від самого початку роботи Монтея на Абеля стало зрозуміло, що він бачить її справжню натуру, але чомусь підтримує її гру. Те її спочатку злякало, що їй від нього очікувати. Його мовчання було б логічне, якби він вже отримав від Стефано повідомлення. Але ж Тео зберігав її таємницю задовго до отримання вказівок та підказок колишнього боса. Так день від дня вони продовжували обмінюватися швидкими поглядами й мовчати. Неначе він не бачив її справжню; а вона мов не помічала, що він її бачить наскрізь.

Спотайні мовчазні ранки, обіди та вечері.

Минали дні й тижні, але не погляд з яким Монтей заглядав у серцевину її душі. Від того Деметру наче било струмом, але нове відчуття не створювало їй дискомфорту. Вона рахувала ночі, коли ж Монтей отримає надсилання та прослухає настанови від Стефано. А як, врешті-решт, те сталося, вони змогли удвох поговорити відверто.

– Ти від самого початку знав, що я підігрую схибленим правилам Абеля і мовчав. Чому?
Монтею імпонувало, що вона не покладала рук й володіла собою.

– Бо ти у біді й граєш роль аби вижити. Викриттям я міг накликати ще більше на тебе і Клелію лиха. А ти молодець! Кмітлива та прониклива. Клелія й досі не знає, яка ти насправді.

– Так, тому що ми з нею зовсім чужі.

– Я надто добре вмію читати людей, робота була така, ще до того, як вони про це здогадаються. Тому Абелю не вдалося мене обкрутити. Переступив поріг маєтку я вже бачив його наскрізь. До того ж Стефано, у загальних рисах, обмалював мені характер брата. Та не встиг я перейти до Абеля, як він підсунув мені те підозріле доручення – слідкувати за могилою небіжчиці. Я здогадався, що стирчу на цвинтарі не ради забави, що смерть дівчини може бути пов'язана з тою справою, про яку незадовго до смерті попереджав Стефано. Отже, я працював, спостерігав та чекав ластівок від Стефано, як знамення часу. Залишалося лише підкріпити власні спостереження, думки – фактами.