Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова

— Що?! — синхронне запитання від дідуся й батька.

— А Надія тобі ще не сказала? Ой!

— Який термін у неї?

— Ой, вона ще сама не знає, лише кілька днів від того самого.

Януш сидить поруч на ліжку, ірже і сльози витирає.

— Мене так дівчина кинула, я в неї запитав те, що вона мені не збиралася говорити. А я такий отже це вже знаю.

— Про що ти? Не зрозуміла тебе.

— Ну, вона мені зрадила один раз, але не збиралася мені про це говорити. А я такий, мовляв, ти мені декому іншому віддаєш перевагу, чому мовчиш. Вона теж не зрозуміла, про що я. Довелося прямо сказати, що знаю про її зраду. Вона послала мене, не сподобалося їй, що я знаю її найпотаємніші таємниці і легко можу її прочитати.

— Ой, можна подумати, якби ти дізнався про зраду не завдяки дару, ви б залишилися разом. А як на мене, вона просто шукала привід, щоб із тобою розійтися. Тож спокійно можете повертатися в місто!

— Неправильно це, — проворчала мама і згребла мене в обійми.

— Будете телефонувати і приїжджати в гості. Потрібно, щоб ви допомогли зробити мінливе у мене за спиною тло для наших дзвінків.

За літо Нік добре поставив мені руки зі зброєю, елементарними зв'язками і прийомами. Алекс був моїм найтерплячішим напарником у спарингах на мечах. Його одногрупників вистачало максимум на п'ять хвилин. І навіть додаткові бали від магістрів не допомагали їм затриматися зі мною. Нік з мене іржав, але так, щоб я не бачила. Бо я часом забувала, що в мене в руках не просто дерев'яний меч і намагалася вдарити напарника наче дубиною.

— Лія! — черговий рик магістра — Не доводь Ніка до кольок. А ти, досить іржати! — ось так і дізналася, що з мене сміються в тиху.

Нік тоді мало мечем у лоб не отримав. Вибачився і попросив мене нормально меч тримати. За літо багато разів була в лісі, ходила з друзями і студентами по гриби. І в половині випадків я потрапляла в переміщувальний туман. Алекс завжди був поруч зі мною не далі за метр і щоразу не встигав спіймати мене. Рідні спочатку злилися, залишали на мені маячки і все без толку. Маячки зникали і мене доводилося шукати по-старому. Благо, що переміщало мене не далі трьох кілометрів щоразу. Тому, після другого такого попадання, старожили фортеці вчили малу виживати в лісі.

Орієнтуватися за сторонами світу було досить просто. Запам'ятати, що можна їсти в сирому вигляді теж. І найогидніше, перевертні наполягали, що я маю навчитися їсти як звір. Спіймати здобич і з'їсти її, не перетворюючись. Перші два переміщення після цього уроку я була майже весь час голодна, ягоди і гриби ситуацію не рятували. Третього разу знову натрапила на перевертня вовка з цуценятами підлітками. Він обернувся, цикнув на вовченят і сказав мені.

— Ну привіт, Ліє. Батько попередив, що тебе життя вчить виживати в лісі. Сьогодні будеш із моїми підопічними вчитися полювати і їсти сире м'ясо. Для них це теж перше полювання. А ну, затихли! — гаркнув на них ватажок. — Кошеня не ображати, бо інакше очі ця дрібнота запросто очі видряпає. Ми ще три дні будемо в лісі й ти з нами. За цей час ми не будемо більше перекидатися. Це виняток, щоб я міг по нормальному тобі пояснити правила. Спимо, їмо, полюємо все у звіриній формі. І якщо потрібно буде покарати, теж у звіриній формі.

Після цього він обернувся назад і гаркнув на вовченят і мене. Зрозуміла що потрібно йти за ним. Вовченята встигли мене понюхати. Серед них сьогодні було дві дівчинки і троє хлопців. Вовченят відправили полювати на дрібних козуль, а мене на щось поменше. Побачила дичину і понеслася за нею. Вона на дерево, я за нею. Почула, як ватажок схвально гаркнув. Зі здобиччю ми звалилися з дерева, благо без переломів. Але свою першу повністю самостійну здобич я зловила і навіть примудрилася вбити. Швидше за все, коли з дерева впали. Вовк гаркнув мені, мовляв їж. Я подивилася на нього і на здобич і сіла на пухнасту попу.

Наставник із виживання тихо гаркнув, мовляв, детина.  І показав як треба, взяти зубами і впертися лапами, щоб відірвати хутро. Він показав, але навіть не надірвав. А в мене сил ледь вистачило зробити те, що показали. Далі справа пішла легше. І коли мені дозволили їсти, було вже байдуже, що м'ясо сире і трохи брудне. Накинулася і утробно гарчачи стала їсти. Коли один із вовченят сунув цікаву морду, отримав по ній пазурами і почув котяче невдоволення. Тихо фиркнув і пішов до своєї здобичі. На диво, з'їла все м'ясо. Залишки відтягла, куди вказав наставник, і прикопала.

А потім довелося вчитися вилизуватися. Дивилася, як вовченята це роблять, стала повторювати. Від наставника почула тихе задовільне бурчання. Спати самій, навіть кошеням, було страшно. Тому я залізла до вовченят і коли вони заснули, лягла між ними. Прокинулася від фиркання мені у вухо. Вовченята мене нюхали і вивчали. Я перевернулася на спину і потягнулася, розчепіривши кігті. Хтось сміливий уткнувся носом у живіт. На його морді миттю опинилися кігті. Щоправда, я не встромила їх, а тільки позначила. Теж принюхалася до вовченяти й муркнула. Наступні два дні ми теж полювали, і вивчали звірині стежки. На третій день мене провели до фортеці. Біля неї, наставник з виживання обернувся і махнув решті, щоб ті прийняли двоногий вигляд.

— Молодці діти. Із завданням ви впоралися і навіть із малою подружилися. Лія, як для дитини, ти дуже смілива.

А я стою, безглуздо посміхаюся. Вони, справді підлітки, на двадцять років мене старші. І цілком симпатичні.

— Дякую вам! А як ви додому потрапите?

— Порталом, — усміхнувся вовк.

Ворота тим часом відчинилися і вийшов батько. Мене одразу згребли в міцні обійми.

— Привіт, Дмитре. Як вилазка?

— Чудово, твою на третій день зустрів. Полювати і харчуватися в лісі швидко навчилася.

— Ще б пак, — фиркнув батько, — останні кілька разів весь час голодною повертали. — Спасибі, їй це зараз дуже актуально. Ліє, ти м'ясо їла?

— А що, на нього тільки дивитися? — запитала і віями хлоп-хлоп.