Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця, Вікторія Хорошилова

— Подивиться, у машині. Ти їй покажеш, — сказав брат із посмішкою.

Лялечка була дуже приємна на дотик, як і її сестра, що була в мене вдома. У мене була в зеленому платтячку, ця в синьому. У машині Алекс відкрив сайт і показав усю колекцію ляльок. Загалом їх сім штук. Вони дуже схожі між собою. Але ще є тато і мама, а решта — це їхні дітки. Дві лялечки старші сестрички, і ще три лялечки розміром поменше. Як діти погодки виглядають. Теж дівчатка і в різних платтячках.

— Красиві. Дякую за подарунок, я обох із собою візьму в академію.

Хлопці усміхнулися з моєї відповіді. У військовій школі сьогодні з'їжджалися всі учні. Хлопці одразу поспішили до свого класу. Вчитель їх перерахував, відмітив їхній приїзд і тільки потім відпустив. Потім помітив мене і Дерека. На ляльку в моїх руках подивився з усмішкою. Алекс із друзями швидко повернулися до машини за речами.

— Знайома дівчинка. Ну, привіт, кошеня.

— Доброго дня, — сказала зніяковіло і притулилася до брата.

Дерек тільки посміхнувся і потиснув куратору хлопців руку.

— Проводжати друзів приїхала?

— Угу.

— Усі ж на навчальний рік розлучаються.

— До них можна на вихідні приїжджати.

— Малоймовірно, що батьки її повезуть. Ми сьогодні з нею в академію їдемо.

— А мені в цю школу можна?

— Ні, вибач, малятко, навіть якби дівчаток приймали, ти занадто маленька. І тут, тільки хлопчики навчаються.

— Лія, на тебе ж магістр Ялін і Оур чекають уже завтра.

— Так про академію ти серйозно?

— Так, там безпечно і їй дар потрібно стабілізувати, щоб не вигоріти. А фізичний розвиток краще довірити професіоналу. І занудьгувати не дадуть.

— З тим, що в мене ще шкільні уроки, то нудьгувати в принципі ніколи буде, — буркнула братові. — Алекс, дзвони мені!

— Добре.

Він постояв, подумав, потім кинув сумки на землю і обійняв мене.

— Бережи себе!

— Постараюся. Ти теж бережи себе!

Мене поцілував у щічку і швидко підхопивши сумки, втік.

— Ем, сестричко, потрібно серйозно поговорити! — Дерек ледь не гарчав.

— Ти ревнуєш? — запитала в нього.

— Уявляєш?!

— Ні.

Усі, хто нас чув, зареготіли.

— Усі додому, свої речі збирати, нам до вечора треба бути в академії. Справ повно!

Коли приїхали, дізналася, що мої речі зібрали батьки. Щоправда, я залізла у валізу і все перевірила, чим їх потішила і поклала з собою другу ляльку.

— Готова? — заглянув Ронбер.

— Так.

Він підхопив мою валізу за ручку і швидко поніс униз.

— Пішли, відвезу вас, — сказав батько і поклав руку мені на плече.

 

Навіть до академії доїхати без пригод не вдалося. Нас намагалися підрізати і зробити все, щоб ми зупинилися. Але батько водив майстерно. Щоправда, кидало в машині знатно, незважаючи на ремені безпеки. Дісталися цілими, хоча нерви попсували собі. Тато ще дорогою встиг повідомити, що нам намагаються влаштувати аварію, і завдяки хлопчакам, передав усі номери машин, які в цьому взяли участь.

Біля воріт академії нас зустрічав магістр Ялін і ще один, незнайомий мені викладач. Дерек простогнав, побачивши його.

— Хто він?

— Мій куратор, жорстка людина. Магістр Ліндон, до того ж Ліндон — це прізвище. Звуть його Зигмунд.

— А, ну зрозуміло.

Батько спокійно привітався з викладачами.

— А де молодша? — запитав Ліндон із цікавістю.

Я вилізла з машини і трохи натягнуто посміхнулася.

— Їй точно двадцять три? Виглядає набагато старшою, за зростом, звісно.

Посмішка стала ще задоволенішою. Куратор примружився. А батько з посмішкою сказав:

— Ви б не робили таких компліментів, а то потім ловити самі будете. Шило тут уже знатних розмірів.

— Головне, спрямувати в потрібне русло.

— Це по моїй частині, — Ялін задоволено пробасив. — Дивлюся, ви з пригодами дісталися.

Батько глянув на злегка пом'яту машину.

— Досвід не втратив і дитячі захоплення не забув. Так, діти, речі до рук і шуруйте.

Мене батько міцно обійняв і поцілував у маківку.

— Не хулігань, — сказано було з усмішкою.

Комплект кімнат був той самий, але в мене тепер була своя шафа в кімнаті Януша. До неї одразу переклала свої речі, поки брати бігали до бібліотеки та ще за формою. Своїх ляльок посадила на дивані в загальній кімнаті.

— А ти хто? — запитав жіночий голосок у мене за спиною.

Повернулася обличчям до входу і побачила шикарну блондинку. Ось тільки зарозумілість нікого не прикрашає.

— Сестра Дерека, Ронбера і Януша.

— А, це про тебе вони говорили.

— А ти хто?

— Дівчина Януша.

Зависла, дивлячись на неї. Попередня в нього була куди приємнішою.

— І як тебе звати?

Вона одразу насупилася і стала ще більш незадоволеною.

— Він тобі хіба не сказав про мене?

— Ну судячи з того, що за все літо тебе не приводили до нас додому, і ні, не говорив.

— Іра? — здивувався Януш — Що ти тут робиш?

— Зайшла тебе перевірити, у сенсі провідати милий.

— Навіщо?

— Ну як же, ми ж пара?

— Ти точно щось плутаєш. Ми з тобою точно не пара. Я просто запросив тебе на бал і все!

— І що, навіть побачень більше не було?

Запитала з неприхованою цікавістю.

— Не було.

— А, тоді все зрозуміло. Їдальня вже працює?

— Так.

— Ну, з'ясовуйте стосунки, я пішла по смаколики.

— Разом підемо, — сказав Дерек, забігаючи в кімнату, і не дуже ввічливо відсуваючи Іру — Я ж казав, він буде не радий.

Старший брат вивантажив велику сумку з книжками на підлогу.

— Так-с, я за всіх отримав. Ронбер зараз форму принесе. Януше, де наш розклад?

— Ось, — брат віддав чотири аркуші.

Влетів Ронбер і склав стопку одягу на диван. Схопив мене за руку і виштовхав Януша та Іру з кімнати.

— Ходу, а то залишимося голодними.