Хелена Власенко - Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко

Епілог

 Дана мрійливим, безтурботним поглядом спостерігала за краєвидами, що пропливали за вікном автомобіля. Вона вже невідомо скільки часу не була в цих мальовничих краях - в місці її сил і натхнення. Дорога, мов змія, серпантином вилася поміж гір і височенним парканом по обидва боки виростали хвойні, в перемішку з широколистяними, дерева. На цю, густо всіяну гірськими вершинами, місцевість, здавалося можна дивитися безмежно довго. Якоїсь особливої різниці між тим, коли ти спостерігаєш цю красу з салону авто чи зупиняєшся, щоб максимально насолодитися черговим неймовірним пейзажем, немає. Кожен із способів ніс в собі особливу чарівність і оригінальність, даруючи в сукупності весь спектр позитивних емоцій.

 Замріяне споглядання перебив слабенький хникаючий звук з заднього сидіння. Дана різко розвернулась і побачила, що там всього-навсього Даринці щось приснилось і вона неспокійно завертілась. Дівчинка спить від самого початку поїздки. Дана помітила, що донька просто обожнює автомобільні подорожі. Для неї це найкращий спосіб виспатися, бо кожного разу після 15-20 хвилин їзди вона спокійно і мирно посапує. Плед, яким була вкрита дитина, сповз і Дана захотіла поправити його, але для початку потрібно було "визволити" свою ліву руку.

 - Відпусти мене, - тихо попросила чоловіка, який не реагував на її намагання справитися з цим завданням мовчки.

 - Не відпущу, - глянув на неї і грайливо закивав бровами, після чого швидко поцілував зовнішню сторону долоні, яка була пальцями переплетена з його.

 - Мені потрібно вкрити твою доньку, - виразно і собі грайливо подивилася на нього.

 - Мою?! Ти більше нікого не забула? - вернув їй такий самий погляд.

 - А чию ж? - тихо вигукнула Дана у вдаваному здивуванні. - Я можу її личко на твоєму телефоні в якості пароля в FACE ID використовувати.

 Ян виразно закотив очі, сповнений скептицизму стосовно цього питання (тільки, чорт забирай, як же приємно таке чути), і вернувся увагою до дороги, але, щоб дружина змогла вкрити дитину, таки відпустив її руку. Дана, обережно поправляючи плед, не витримала і продовжила:

 - А чого ти, власне, очі закочуєш? - заговорила, вдаючи незадоволення. - Зробив свою маленьку копію, а за мою "нікчемну" роль, як от виносити дев'ять місяців, пологи і так далі, не дісталось мені в нагороду нічого. Хоч би якась моя риса перейшла дитині.

 - Ну... як би не зовсім все від мене... - розтягуючи слова і лукаво посміхаючись, відповів Ян. - Дещо в неї точно від тебе.

 - Ах ти ж вульгарний негідник! - знов тихо вигукнула вона, обурено округливши очі, а саму підступно душив сміх.

 Він подивився на неї сконфужено, вдаючи образу до глибини душі, тільки шкодливі бісики дещо псували йому загальну картину ображеного достоїнства.

 - Ти про що подумала?! Я мав на увазі твою і Даринки властивість вити з мене мотузки, а не те, на що ти там натякаєш, - його ангельського виразу обличчя вернулося увагою до дороги.

 - Ах ти ж... Вважай, що тобі пощастило, що ти за кермом, - пропалювала його сповненим обурення поглядом (ну принаймні Дана з усіх сил намагалася його таким зробити).

 - Я на це і понадіявся, - підморгнув, лукаво посміхаючись, і знову схопив її долоню та переплів їхні пальці. - Не засмучуйся, можливо друга донечка буде на тебе схожою. Ще не все втрачено.

 Ян виразно глянув і кивнув на її акуратний, округлий живіт.

 - Ага, - зітхнула Дана, - з твоїми ювелірними здібностями на це сподіватися неварто. Потім ці "розчарування" і все таке.

 Як же її слова були далекі від справжніх думок і переживань. Вона до нестями раділа схожості Даринки на Яна і хотіла, щоб і друга дитина теж була до нього подібна. В її житті Яна не могло бути багато. Його завжди мало.

 - А, по-друге, нам так точно і не сказали кого ми чекаємо. Два обстеження і два різні варіанти. Чому ти так впевнений, що буде дівчинка?

 - Бо я так хочу.

 - Але в нас вже є донька. Може краще сина для "повного комплекту"?

 - Та кому ті хлопці потрібні, - фиркнув Ян. - От подивись хоча б на мене.

 - Мені, взагалі-то, потрібні: ти і, бажано, маленький Ян, - насупилась Дана.

 Він на її мило, по дитячому хмуре личко тільки лагідно просіяв м'яким поглядом, але репліки не коментував. Натомість продовжив своє:

 - Я хочу, щоб в мене були донечки. Хочу виростити з них розбалуваних принцес.

 Дана вимучено застогнала:

 - І як з таким батьком виховати пристосованих до життя дівчат?

 - Я переконаний, ти справишся, - підморгнув грайливо.

 - Тобто, на тебе сподіватися неварто?

 Він комічно-жалісно скривив брови у винуватому жесті і стис губи.

 - Я здатен тільки на потакання їх забаганкам.

 В цьому твердженні сумніватися не приходилось. Ян міг бути жорстким, цинічним, грубим, але тільки не тоді, коли це стосувалося її чи донечки. А Даринка буквально робила з ним все, що заманеться. Він бував і розмальованим, і з манікюром, і обклеєний наклейками, і вимучений її стрибаннями по ньому. Коли Ян приходив додому, то для дитини переставали існувати всі решта. Він навіть повечеряти не міг спокійно - доводилося поспіхом їсти з нею на колінах. Дана дивувалася його безмірному терпінню. Сама вона була більш нетерплячою.

 - Ну гаразд, - капосно надумала трохи його подразнити, аж сльози виступили на очі від стримуваного сміху. - Ти заявляєш, що хочеш мати дві донечки, але чи задумувався над тим, що вони виростуть і почнуть зустрічатися з хлопцями?

 Дана старалася не дивитися на нього, закушуючи губу, щоб не розсміятися раніше потрібного і вдавано-байдуже роздивлялася краєвиди за вітровим склом, але його повільно повернуту до неї голову не могла не помітити боковим зором. Та він зараз діру в ній пропалить! Тепер була її черга показати йому ангельський вираз свого обличчя.

 - Ніхто не посміє торкнутися моїх принцес своїми брудними лапами, - чітко проговорив кожне слово.

 - Так, так, - закивала в знак згоди Дана, з усіх сил стримуючи сміх, - звісно. І ніяк інакше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍