Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

ненавмисне. То мене звели

На превелике наше горе. Змилуйсь,

Єдина моя сило і розрадо!

Покинута – до кого прихилюсь?

Як доживатиму короткий час,

Обом нам визначений? Помирімось,

Адаме, в нашій спільній ворожнечі

До Змія проклятого. Не карай

Жону пропащу справедливим гнівом.

Мені й без того важче, ніж тобі,

Бо ми грішили вдвох: ти – перед Богом,

Я – подвійно: ще й перед тобою.

Як станем на Великому суді,

Я плач здійму до самого Престолу,

Нехай тебе минає Божа кара

Й мене одну кара Господній гнів».

…Лежала Єва покаянно-тиха,

Слізьми рясними поливала землю

Й розворушила у душі Адама

Любов до себе – тої, що була

Всі дні йому розрадою. Покірна,

Простерта у ногах його, прекрасна

І рідна, всім єством тяглась до нього

Розгніваного, в прихисток. Кохання

Вмить обеззброїло його. Відчув,

Що гнів ущух. Промовчавши,

Озвавсь до Єви ніжно: «Ти, як завжди,

Поривиста, і важишся на те,

Чого не відаєш. Тобі несила

Тягар покари Божої нести

Одній. Мій гнів тебе діймає більше,

Ніж гнів Творця й невідворотна кара.

Я переконливіше доведу,

Що сам один ту кару заслужив.

Бо я – глава, опора, оборона

Твоїй хиткій природі й кволій статі,

Що мною не прихищені були.

Встань, Єво! Не впадаймо у докори

Та звинувачення. В тисячоліттях

І так на наші голови впаде

Багато… Зважмо, як би нам любов’ю

Полегшити собі тягар тих кар.

Здається, Розпад-Смерть нас доконає

Не зараз і, можливо, не сьогодні.

У муках помирання поступово

Смерть пережовуватиме життя

Твоє й моє і – горе нам! – нащадків

Усіх». Озвалась осміліла Єва:

«Адаме, знаю: небагато важать

В занепаді моєму ці слова

І роздуми гіркі, хоча й вернув ти

Мене, слабку й хитку, зате твою

Всім серцем люблячим в грудях живих

Чи мрущих. Поєднаймося, Адаме,

Рішуче й навпростець. Коли нащадків

Усіх по нас чекає Розпад-Смерть

І ми приводитимем їх у світ

Цей проклятий, для того щоб страждали

І йшли в невситну пащу Розпаду, – Адаме,

Не допускай зачаття! Ти це можеш.

Лишаймося бездітні. Хай при нас

Помре й покаране насіння наше.

Хай виллються у розпад животворчі

Життєві первні… В тім тобі, мій милий,

Відхилювати повноту любови,

Коли мене торкаєш, бачиш, чуєш,

В обіймах пестуєш, – ох, як це важко!

Мені без цього, любий мій, ще важче.

Взаємно недоконана любов

У марній нездійсненності кохання —

Це мука врівень з Божим покаранням.

А може так: скрутім себе з насінням

І заподіймо власними руками

Для себе Розпад-Смерть. Чого чекати?

Наважмося, здолаймо смертю смерть».

З лицем пополотнілим Єва вмовкла:

Вжахнулася своїх бажань. Адам,

Розважливіший у думках, вловив

Далекий просвіток. Тож відповів:

«Зневагою до втіх життя й кохання

В пориві самознищення одчайнім

Ти ніби перекреслюєш найкраще

В собі самій. Бо справді не зневага

До життєдайних радощів, а страх

І жаль за марно згубленим життям

Тебе штовхнули в розпач, ще й у Розпад,

Аби уникнуть Божої покари.

Але розваж: і гнів, і кару Бога

Всезнаючого не перехитруєш.

Якби ми й кинулись в обійми Смерти,

Господь подбав, щоб виміряна кара

І муки не минули нас. Ба гірше:

Заграючи зі Смертю, ми Творцеві

Непослух вимовили, й Він у гніві

Поселить Смерть у нас на віки вічні.

Ні. Вдумаймося краще в Божий вирок:

В нім – надія. Кажуть: нащадки жінки

Вражати будуть голову зміїну…

Чи тільки ж то? А що, як у тварину

Вселився ворог Бога Сатана

І через Змія зводив нас? Вражати

Такому Змію голову – ось помста

Дітей за зведених батьків! Не хочуть

Дітей ростить кастрати й самогубці,

Ти ж у відчаї потяглась до них

На превелику втіху Сатани.

Без людського насіння, без жінок,

Поріддя сатанинське Розпад-Смерть

Непереможне. Вироку уникши,

Накличемо на себе гіршу кару.

Кохана! Відкидаймо самозгубу

И свавільну яловість, бо в них гординя

І розпач, злість і нетерплячий виклик

Самому Богові, який поклав

На непокірливих ярмо покари.

Згадай-но, як Він лагідно судив нас,

Уважно вислухав, не відвернувся,

Не спалахнув у гніві!.. Ми ж боялись,

Що того дня нам буде Смерть. Ба ні!

Бог присудив тобі родить дітей

У болещах нестерпних материнства.

А через мене Він прокляв цю Землю —

Хай зрошує її наш піт для хліба.

Наражені на голод, спрагу, спеку

Чи холод, день у день боротись будем

Зі Смертю, аби вижити й життя

Удосконалювати у трудах.

Розслаблене лінивство було б гірше,

Аніж труди. В них ласки не відмовив

Творець і допоміг: дав одяг недостойним

І напоумлюватиме нас далі,

Як перебути дощ, град, сніг, вітри

Рвучкі, що – глянь-но! – вже куйовдять

Та рвуть розкішні кучері дерев,

А нас позбавлять прихистку в холодну

Ніч. Як би то зібрать в один пучок

Жар сонячних промінчиків завчасно

Чи видобуть жаринку від зудару

Двох крем’яхів? А чи тертям трісок?

Коли зударювалися дві хмари,

То викресали блискаву – вона

В смолистій деревині запалила

Вогонь. Від нього розійшлось тепло,

Немов од Сонця. Треба нам дружити

З вогнем, єднать собі природні сили

Для захисту від збурення стихій,

Що ми накликали. Молімось Богу —

Хай нас навчить. Просім у Нього ласки,

То зглянеться й дозволить у добрі

Й добробуті прожити це життя

Й вернутися у прах, домівку тління.

А зараз що нам діяти? Ходімо

До того місця, де ми чули вирок,

І припадім покірно до Землі.

В зітханнях покаянних і сльозах

Благатимемо у Творця прощення.

Він, певно, змилується, бо тоді,

Коли нам виголошувався