Стефанія Лін - Покохай мене, Стефанія Лін

— Вітаю, панове, — приємно всміхається їм. Марево спадає. Не Марк. Він би ніколи не посміхнувся.

Поліціянти кивають у відповідь. Вони знають хто він. Знають, хто у Золотому усім заправляє, бо гроші мають силу і вплив. А коли чують питання, що ж накоїла сестра Маріана Данте, варто бачити те, як змінюються в обличчях. До цього вони були спокійні, навіть втомлені, а тепер напружуються.

— Ви сестра Данте? — звертається один з них до мене. Киваю. — Чому одразу не сказали?

— Яка різниця? Це впливає на вашу роботу? — холодно питаю. 

Маріан сідає поруч, штурхає й тихо бурмотить.

— Марк на тебе погано вплинув. Чи це стрес? 

Стенаю плечима. Ми не говорили з Маріаном про нас з Данте.  Бувало, хтось зачіплявся про нього, але насправді Марк для обох — тема табу. Брат постраждав від нього і я. І виною усьому одна й та сама жінка. 

Близько години ми проводимо у відділені. Я пишу заяву на Лебедя, описую те, що сталося, а потім ми з Маріаном йдемо. Як би не хотілося, щоб сама могла розв'язувати подібні питання вплив прізвища Данте має значно більше сили, ніж я. Але це зміниться. Обов'язково. Я зроблю усе, щоб більше ніхто не міг завдати мені шкоди й зостатися безкарним. 

Вечеряємо з братом удвох в його домі. Розповідаю, що сталося, детально. Маріан підтримує, каже, що вчинила вірно — Юрій Лебідь заслужив і на гірше. Згодом відправляємося спати. На ранок прокидаюся з чітким наміром продовжувати власне життя у тому ж напрямку, який обрала. Те, що сталося у моїй квартирі було останньою краплею. Останнім, що уособлювало ту Сабірну, якою мене знайшов Марк та Маріан. Тепер я інша, цього не змінити, не виправити. Дияволятко не буде спати знову. Голод втамувати можна не лише почуттями, емоціями від стосунків. Його легко тамує досягнення власних цілей. 

Беру машину брата. Він ще спить, а я хоч поки прав не маю, але їздити вже трохи вмію. Та і досвід їзди по містечку не завадить. Проте, шлях обирає серце. Воно прощається. З усім. З Сабріною, донькою Лебедя й онукою Профировича. Приїжджаю на мис Скорботи. Літнє повітря пестить шкіру, розвіває легку тканину сукні. Вітерець ласкаво шепоче на вуха, що чиню вірно. Цей шлях варто залишити у минулому. 

Окидаю поглядом усе. Минулого разу я ледве не загинула на цьому місці, а тепер стою й відчуваю дотик теплого сонця. Раміль покараний, з чоловіком, який виносив на руках нічого не склалося, а той, хто був винуватцем, взагалі мій брат. Життя дивна річ, дуже. Ніколи б не подумала, що все може змінитися настільки. Варто на секунду заплющити очі одразу ж бачу Данте. Він несе на руках, як справжню принцесу. Мабуть, уява моя настільки багата, що вдихаю запах кориці й хвої. Її не повинно тут бути, але вона є. Та наскільки ж дивуюся від того, коли тінь падає на обличчя. Розплющую очі, щоб зрозуміти куди поділося сонце, а перед очима він… Поглядом сирени випалює вщент, як завжди. Цього не змінити? Не зможу побороти? 

— Що ти тут робиш? — питаю перша.

Ні вітань. Ні подиву. Я просто стою тут, поки душа здатна втримати тіло. Востаннє на цьому місці я казала собі, що такі чоловіки, як Марк, не жертвують нічим, хоч ніс на руках, притискав, немов важлива… Нічого не змінилося. Ми досі з ним на цьому перехресті, тонемо у сумнівах, страхах, болісному минулому. Я роблю кроки вперед, але варто синьо-зеленим очам з'явитися надто близько, і все змінюється. Я побажала йому щастя, адже не могла змиритися з тим, у чому зізнався. Занадто багато підводних каменів. Але ось ми тут… 

— Маріан подзвонив. — спокійно вимовляє.

Сонце грається з його волоссям. Торкається пасом, додаючи їм різних відтінків: від чорного до темного золота. Ніби проміння здатне домалювати те, чого не вистачає. Ореол світла за міцним тілом вражає. Данте завжди вміє ефектно з'явитися. Вміє вражати. Вміє подати себе так, що втрачаєш залишки розуму. Навіть тут, серед природи, після стількох місяців, що ми не бачилися, після усього, я в захваті. Маленьке серце б'ється шалено, швидко, оскаженіло. Воно радіє, дурненьке. Готове потонути у погляді сирени, задихнутися від аромату хвої, впасти на всі ножі світу, аби далі стояв тут й сонце затуляв. 

— І? — сухо викарбовую.

— На тебе напали. 

— Я впоралася. Мене не потрібно більше обіймати вночі, щоб спати могла. 

Раню його. Навіть дивно, що дає побачити це. Дивно, що дозволяє в очах власних проковзнути болю. Невже Марк здатен взагалі дарувати комусь таку розкіш як власні емоції? Ні, це помилка. Я обрала себе.  Варто пам'ятати, а не дурити, бо очі навпроти щось демонструють. Це брехня. Обман, який лезом розріже навпіл, а потім душу випатрає. Я й так її в уламки рознесла, а він розтоптав, як і обіцяв...

— І ніколи не було, — легка усмішка торкається ледь помітно його губ. 

Гордо дивлюся на Марка:

— Я просила, щоб ми ніколи не бачилися. 

— Але я тут, Сабріно. 

— Навіщо? — голос ледве не видає мене. Стіна, що будувалася так багато днів поспіль починає сипатися. Ненавиджу це. Ненавиджу, що вона ламається на його очах, під його впливом. 

— Я думав, що зможу. — чітко, повільно, надто тихо, але настільки чуттєво, що голос Марка набатом у скронях б'є. — Подолаю те, що тут, — торкається серця захованого під чорною сорочкою. — Але ось я тут, перед тобою, тому що ти була у небезпеці. І я розбитий….

Кінець другої частини. Стефанія Лін, 2023рік 

Вже зовсім скоро вийде третє під назвою "Прийми мене". Не на всі питання ми маємо відповіді, не з усім розібралися в цій історії. Я ще ніколи не писала трилогій, і чесно кажучи, шалено хвилююся. Чи вийде? Чи зможу втримати емоційну напругу? Дуже вірю і сподіваюся на вашу підтримку і любов до героїв історії, адже ви надихаєте на це! 

Зізнаюся, якби не Вікторія, чудова і прекрасна (Торіка рідер), швидше за все, я б не наважилися. Але її завзяття надихнуло продовжити, не рвати історію, не зливати фінал хоча через ряд причин хотілося, і колись ви про них дізнаєтеся. Тому, Вікуся, я щиро дякую тобі.