Стефанія Лін - Покохай мене, Стефанія Лін

Епілог

Ненависть випалює. Ненависть пожирає. Ненависть загартовує. Ненависть стирає минуле і майбутнє. Залишаєшся ти та ненависть. Ви дихаєте в унісон. Ваші серця б'ються в унісон. Ваші спільні бажання кричать знищити те, що зараз викликає страх. Випалити. Викарбувати силою на кістках.  Я не збираюся здаватися. Не планую давати мерзенному покидьку торкнутися мене. Він хотів скоїти це ще, коли малою була… просто вимкнувся, бо випив зайвого. Він тварюка, а тварюк потрібно знищувати! 

Лебідь сідає на мене зверху. Ніж прикладає до шиї. Не тисне лезом, лякає просто. Я це чітко бачу у його очах. Він надто слабкий, щоб вбити, все на що спроможний — лізти у трусики незахищених жінок, принижувати їх й таким чином виправдовувати власну слабкість. А я…. Я розлючена. Розпечена настільки, що готова на все. Але мого тіла більше ніхто не торкнеться. Більше ніхто ніколи не зробить те, що зробили колись. 

Хриплю. З ненавистю. А потім усміхаюся. Лебідь розгублюється. Не очікував. Схилившись до мого обличчя, шипить, змушуючи задихатися від запаху спиртного:

— Чого смієшся? Думаєш, врятує хтось? 

Гнів змішується з ненавистю у вибуховий коктейль. Досить мене рятувати. Досить бути слабкою й опору шукати. Я сама собі стрижень. Сама собі стіна. Сама собі опора. 

— Ні. Просто бачу як ти подихаєш у власному тілі. Гниєш. — сухо відрізаю. 

Лебідь тисне лезом. Злиться. Його дратує, що я не боюся. І в цьому його помилка. Він настільки недооцінює, що навіть руки мої не тримає. Гадає, померти боюся? В мені стільки разів помирало усе, що я давно нежива. Яка різниця, що можу померти ще раз? Витягую руки й непомітно лізу до його стегон. Бридко. Жахливо бридко торкатися того, що він носить з гордістю, але я рятую себе. Стискаю чоловічі органи пальцями. Сильно. Випускаючи усю ненависть. Лебідь кричить. Намагається тепер він вирватися, але я тримаю і стискаю сильніше. Гарчу, відчуваючи бажану перемогу. Лебідь злазить з мене та я не відпускаю. Ніж випадає з його рук, під стіл летить. Совається, на сідниці падає, волає, що я божевільна. Можливо він правий. Ймовірно, втратила геть розум піддавшись емоціям, але так правильно — знаю точно. В якусь мить Юрій починає просто хрипіти, кричати йому несила. Мені весело. Добре. 

— Це помста за маму, бабусю, дідуся. Тобі болить? — холодно запитую і продовжую стискати пальцями те, що ненавиджу. — А їм боліло утричі сильніше. Ти бив маму. Бабусю довів. Дідуся! 

— Пусти! — хрипить. 

— Ні, — з насолодою всміхаюся. — Ти хотів мого тіла? Я торкаюся тебе, подобається?

— Ні! — верещить. 

Усміхаюся. 

— А мені дуже! 

Гучний грюкіт у двері, а потім звук кроків, несподіваним шумом вривається у квартиру. Спершу не розумію, побачивши поліціянтів у формі, усвідомлюю — хтось викликав їх. Мабуть, крики Лебедя почули. Он як… Коли кричала мама, коли він її бив, ніхто не прийшов. Коли з мене знущалися, а я кричала так голосно як могла, ніхто не викликав слуг народу. А цього разу викликали… Навіть смішно стає.

— Відпустіть його! — наказує один з полісменів. 

Дивлюся на хлопця у чорній формі. Поруч з ним дівчина і ще один хлопець. Зброю дістали, на мене поглядають ніби я тут  головна злочинниця. Повільно відводжу руку від Лебедя. Той миттю скручується у позу ембріона й ридає, проте поміж цим сипле прокляттями. 

Встаю з підлоги й мовчки дивлюся на поліціянтів. Вони не розуміють. І не можуть зрозуміти. 

— Він був у моїй квартирі. Я приїхала, а він тут. З ножем напав, — скошую погляд на стіл. Полісмен дивиться туди ж. — Потім кинувся, сказав штани знімати. Я не мала іншого вибору. Захищалася. 

Дівчина кривиться. Штурхає плечем, щось на вухо шепоче третьому полісмену. Той киває й звертається до мене:

— Проїдете з нами. Двоє. 

— Чому? На мене напали, його забирайте!

— Покази дасте і заяву напишете, — втручається дівчина. 

Киваю. Гаразд. Так буде краще. Якщо Лебедя посадять, то це буде найпрекрасніший варіант. До мого розчарування Юрію допомагають підвестися з підлоги. Всією процесією прямуємо з квартири до машини. Дзвонить телефон, Маріан. Відповідаю.

— Вечеряти мали разом, нагадую. Зараз заїду. 

— Краще у відділок, — бурмочу, — я туди маю їхати.

Перші кілька секунд брат мовчить.

— Відділок? Брі, якого біса? 

— Приїдеш, дізнаєшся. 

Данте молодший нічого не каже. Тисне відбій, але я знаю, що приїде. Вийшовши під під'їзд вдихаю свіжий запах ночі. Після квартири він пестить нюх солодкими квітковими ароматами. Літо у самому розпалі, а я ледве не отруїлася смородом Лебедя. Полісмени викликають ще один патрульний автомобіль, і лише після цього ми їдемо у відділок. Нас з Юрієм ведуть у різні кімнати, чи то до слідчих, чи просто, не дуже розумію. Мені потрібно написати заяву на цього покидька і піти звідси, знаючи, що він буде покараний. 

Опиняюся у кімнаті, де є два столи, диван, сейфи та кілька стелажів заповнених теками. Тут один поліціянт, який першим у квартиру увійшов, і ще один, якого не знаю. 

— Сідайте, — вказує на диван. — І розповідайте. 

Внутрішнє збираюся. Швидко розказую усе. Чоловік перепитує чи це мій батько, тож пояснюю, що я йому не рідна, насправді він не мій тато. Навіть прізвище у мене не його. Розповідаю, що той намагався зробити. Пригадую слова Насті — злочин не має давності, тож розповідаю про те, що він мав вчинити зі мною ще у дитинстві, але вийшло так, що тільки його друг поліз до тіла. Дзвінок телефона перериває розмову, Маріан каже, що вже тут. Йому дозволяють прийти, тож за кілька хвилин брат входить у кабінет й оглядає усіх швидким поглядом. Цікаво, що саме в цю мить помічаю те, чого не повинна була — схожість з Марком. Так, вони різні, не схожі, і колір очей навіть відрізняється, але те, як саме дивиться на всіх Маріан нагадує самого Данте. Холод, строгість, сила, впевненість.  Ніби заявляє — я тут влада і сила. Чомусь у Києві я не помічала цього... Невже брат змінився за останній час?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍