Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

Дундукевич підвівся. — Не тримайте зла. Я лише чиновник, мій ніс завжди по вітру. Нюх ніколи не підводить. І якщо раджу найкращий для всіх вихід, так воно і є. Маю честь.

Чорна кицька Трефа весь цей час тихенько лежала калачиком біля ліжка.

Вона встигла подружитися з Платоном.

Наступного ранку Чечелю остаточно набридло валятися без діла.

Хоча чому без діла: весь час міркував, крутив відомі та, як виявилося, не потрібні нікому факти. Візит земського начальника остаточно підтвердив правильність рішення заховати подалі від сторонніх очей знайдену циркову афішу. А ще — притлумити розмову про дивний спосіб убивства Олесі, який для Платона вже таким не був. Нарешті, про картярський борг Микити Недільського теж обачливо промовчав. Хоча б через те, що не мав кому розказати. Передбачив, наскільки небезпечною й небажаною виявиться новина для поліції та старшого Недільського. Та й панові Дундукевичу воно тим більше не треба.

Варто зрозуміти тепер, для чого все це треба йому самому.

Чечель почув не натяк, а пряму й відверту пропозицію: бери гроші, сідай на свою таратайку й катай звідси. Задля обопільного щастя. Усі лишаться спокійними та задоволеними одне одним. Брехати собі Платон не збирався: подібне частенько відбувалося з ним протягом двох останніх років, відколи він вимушено став перекотиполем. Йому дозволяли доходити до певної межі, після чого зупиняли словами на кшталт: «Далі вже хай вас не обходить». Ну, нехай, він ніколи не намагався ступати туди, куди не просять, це не зачіпало його самолюбства, не ті обставини.

Зараз усе інакше.

Олеся Соколовська постійно стояла перед очима. Втомлена молода жінка в липневих сутінках. Русалка з розплетеними косами на березі. Відчайдуха в самій білій сорочці. Мертва, зламана, скалічена, збезчещена чиєюсь злою волею, з ножем між лопаток.

І щоразу — прекрасна.

З нею не мало такого статися.

Хтозна, як збиралася далі жити.

Та ніхто не мав права вирішувати, як і коли їй померти.

З такими думками Платон попросив паперу й каламар, вмостився за столом і понад годину писав листа. Адресував Іванові Макаровичу Захарченку, відставному поліцейському, колись — агенту київської розшукової поліції, який досі лишався для Чечеля прикладом. Не придумавши, куди писати відповідь, вказав головну пошту в Полтаві, до запитання. Сидячи тут, у маєтку, він усе одно далі не просунеться. Тож доведеться вибиратися до губернського міста й намагатися нікому там не мозолити очей. Тим більше, поки чекатиме новин від Захарченка, має ще одну справу, яку за день не розв’язати.

Кицька Трефа цього разу облюбувала крісло.

Нарешті впоравшись, Чечель перевдягнувся. «Даймлер», знову полагоджений, чекав на нього в сараї. Голова вже не боліла й не паморочилася, тож вирішив ризикнути. Сів за кермо, пояснив прикажчику, куди зібрався прокататися.

Бинт на порізаній руці не заважав, рана швидко гоїлася.

Кицька провела до брами, потім шаснула у своїх справах у садок.

За півтори години дістався Василівки, там зупинився біля поштової станції. Придбав конверт, старанно заклеїв листа, вивів адресу і з чистою совістю передав для відправлення.

— А чекайте-но! — вигукнув поштмейстер, глянувши на прізвище. — То ви будете пан Чечель?

— Власною персоною, — визнав Платон.

— Сам Бог вас послав! Інакше мусив би пертися аж у Соколівку.

— Для чого?

Поштмейстер простягнув конверт.

Справді, доставити в маєток Соколовських, особисто в руки панові Чечелю, Платонові Яковичу.

— Я ніби не чекаю ні від кого листа.

— Уранці один добродій лишив.

— Хіба не простіше звідси самому дістатися до Соколівки?

— Так то ж не моя справа, мосьпане!

Дійсно, про що мова...

Чечель відірвав краєчок конверта.

Витрусив звідси складений вдвоє аркуш поштового паперу, такий самий бачив тут, на столику.

Розгорнув.

Я все знаю, все зрозумів, зустрінемось, покажу, жах!!!

П.П.К.

Три знаки оклику в кінці, хоч нічого не зрозуміло.

Ініціали не дозволяли помилитися: Панас Пилипович Кругляк.

Ніби пишуча людина, уміє викладати думки чітко, ясно. А тут — сумбур, емоції, та й записка схожа на шифр. Для чогось же примчав сюди з Полтави. Раптом вирішив не їхати далі, натомість створив дивне послання. Чому, в такому разі, не з Полтави його відправити...

Що він знає — сам скаже. Це запрошення зустрітися. Раптом має якусь нову сенсацію?

Платон згорнув листа, заховав до кишені.

Він не був готовий мчати до Полтави просто зараз. Не зібрався, не було при собі потрібних речей. Усе одно мав намір залишити гостинний маєток, ось нагода. Тому попрощався з поштарем, принагідно подякувавши. Повернувся, витративши ще півтори години. Поки вовтузився, пояснюючи Писаренку все, що міг собі дозволити пояснити. Поки пакував речі. Поки пообідав, без того не відпустили. Поки вислухав від Павли чергові вдячні слова — Чечель просив за неї, Сава Гнатович змилостивився, лиш наклав штраф, на що дівчина щасливо заплакала.

Поїхав.

Полтави дістався під вечір. Дорогу до Дальніх Павленків уже знав, тож не плутав довго.

Недобре відчув, побачивши біля воріт потрібного будинку натовп.

Люди сипнули врізнобіч, пропускаючи автомобіль.

Чечель квапливо вибрався з салону.

З двору саме вийшов городовий, тупнув на цікавих:

— Чого збіглися, гов’ядини? Без вас людям горе!

Глянув спершу на «даймлер». Тоді — на Платона. Знову гаркнув на зібрання, по тому зник за огорожею, причинив хвіртку.

Менше хвилини забрало, аби дізнатися від сусідів — біда, ох біда, нема більше Панаса Пилиповича.

Грабіжник зарізав.

Знайшли в одному дворі, годину тому додому привезли.

Розділ 24

Фото на добру пам’ять

Полтава, Дальні Павленки

  ам краще піти звідси.

— Я знав його, Маріє Климівно. Прийшов висловити співчуття.

— Найкращий спосіб — залишити наш дім. І забути сюди дорогу.

Пов’язку з пораненої руки Чечель зняв уранці. Звик до неї, тож не міг поки позбавитися відчуття — бинт іще стискає зап’ясток.

На похорон прийшло небагато народу, хоч Платон чекав побачити значно більше. У Полтаві небіжчика знали, принаймні так виглядало. І сам Кругляк за життя подавав себе дуже важливою для міського життя персоною, здатною на щось впливати. Міський цвинтар став місцем прощання не тільки з людиною, нагло, силоміць забраною з життя, але також із ілюзіями, якими вона жила. З присутніх Чечель впізнав лише редактора Іваненка, якого бачив на прийомі, та й він не поїхав на поминки. Кинув жменю землі в могилу, на тому свій громадянський та людський обов’язок вважав виконаним.

Іншу публіку