Тонке Драгт - Лист до короля

— Ми від Таккі, — відповів Тіурі, — це він назвав нам ім’я і порадив звернутися до Ардока.

— А-а, Таккі. Як там цей телепень? Він хотів одружитися і знов оселитися в горах замість лишитися тут і добре заробляти.

— Він одружений з чудовою жінкою, — відказав Пак-кі, — і йому дуже подобається жити в горах.

— Чудово. Той — у горах, цей — у долині: всяк на своїм місці. окрім мандрівників, які ніколи не знаходять спокою, та юнаків, що шукають пригод. Я також люблю мандрувати, хоча більше не від’їжджаю далеко від дому, бо маю тут обов’язки. Треба приглядати за господарством і піклуватися про тих, хто від мене залежить.

— То ви і є Ардок?! — вигукнув Паккі.

— Так, насправді це я. А ти думав, що я ледар, який звалює всю роботу на інших? Я завжди зустрічаю ранок першим. Отож, розповідайте, з якими намірами прийшли.

Юнаки розповіли.

— Ну й пощастило вам, — проказав Ардок, — сьогодні я їду до Данґрії. Оно хлопці саме підводи навантажують. Тільки там стільки всього на продаж, що й миші ніде пролізти. Але будьте певні — коней у мене вистачає, і їх треба об’їздити. Я сам теж їду верхи, возом правитиме мій слуга Дирик. І вам дам по коню, поїдете обабіч, ніби охоронці. Я тепер завжди беру з собою в дорогу більше людей. Так воно безпечніше, знаєте. А там на базарі допоможете розвантажити підводи. Як вам таке, га? Верхи їздили?

— Н-ні, — стривожився Паккі.

— Я разок пробував, — вимовив Тіурі обережно.

— Упевнений, на одному з тих гірських поні, що ноги по землі волочаться? Та нічого, я дам вам об’їжджених кобилок. Впораєтеся?

Хлопці кивнули, хоча думка про те, що доведеться їхати верхи, вочевидь, непокоїла Паккі.

Ардок поцікавився, чи не зголодніли хлопці, і хоча ті вже снідали, перехопити трохи за компанію погодилися.

Скоро всі були готові до поїздки. Слуга обережно переїхав міст, правлячи великою підводою, запряженою парою коней. Двоє інших вивели верхових коней.

— Ну, спробуй сісти, — глузував Ардок, поглядаючи на Паккі.

Хлопець шепнув Тіурі:

— Мушу ж я спробувати, якщо вже маю намір стати твоїм зброєносцем, — і, не вагаючись, із зусиллям видерся на коня. Попри переляк, він зробив декілька кіл двором.

Ардок голосно давав йому вказівки й не помітив, як Тіурі скочив на іншого коня. Тут Ардок озирнувся, побачив Тіурі в сідлі і вигукнув до іншого слуги:

— Ні! Не можна його саджати на Зефілвену, вона занадто норовлива для недосвідченого наїзника. Я ж велів дати йому гніду.

— Та ж він уже сидить на ній, — спробував заперечити слуга.

— Злізай, — почав було Ардок, але замовк, коли побачив, як Тіурі навскач прямує до Паккі.

— Гм-м, гаразд. Хай сидить.

Вони рушили. Паккі міцно тримався за сідло й недовірливо поглядав на вуха своєї кобилки. Трохи згодом він підсумував:

— Та нічого. Але не можу сказати, що це зручно. Як на мене, легше йти пішки!

— З часом звикнеш, — засміявся Тіурі.

Ардок, що їхав попереду, притримав коня й зачекав, доки хлопці порівняються з ним.

— Звідки ти, Мартине? — запитав він Тіурі.

— Із села, що по той бік гір, — відповів юнак.

— Ти їздиш, як досвідчений вершник. Ти вже багато разів це робив?

— Та, може, разок-другий їздив.

— Разок-другий! На яких же конях ти їздив? Зефіл-вена — просто чудова кобилка, але з норовом.

«Я їхав на Арданвені, — подумки відповів Тіурі, -куди до нього Зефілвені!» Але вголос мовив:

— На різних конях, великих і малих.

— А-а-а, — протягнув Ардок і нічого більше не додав.

— Чи далеко до Данґрії? — запитав Паккі.

— Планую дістатися туди до полудня. Щойно ти призвичаїшся, ми поїдемо швидше.

— Я ще досі не бачу міста попереду, — Паккі щосили вдивлявся в далечінь на захід. — Згори бачив, але тут все таке пласке.

— Що ти називаєш пласким? — сміючись, відгукнувся Ардок. — Я ще бачу деякі пагорби. А в горах завжди щось перешкоджає краєвиду: чи то скелі, чи то верховини та схили. Вважаєш цю дорогу непривабливою?

— Авжеж, — Паккі окинув поглядом велетенські гори.

— Хочеш повернутися? — поцікавився Тіурі.

— Ні, зовсім ні.

— А куди ви, власне, прямуєте? — спитав Ардок.

— Хочемо бодай раз побачити королівство Унавена, — відповів Тіурі.

— Тоді подорож буде тривалою. принаймні, якщо хочеш побачити все. І насправді треба побувати у серці королівства, що на захід від Райдужної річки.

— Але ж він і тут також править? — спитав Тіурі.

— Звісно. Але тут, на схід від Райдужної річки, тепер все не так, як було раніше. Відтоді як почалися чвари між Унавеном та Евілланом, лицарі короля майже не навідуються сюди; і це зрозуміло — вони потрібні на півдні, для захисту кордонів. Ну. то таке, ви все одно нічого про це не знаєте...

— Ну то розкажіть, — попросив Тіурі.

— Е ні, хлопці, маєте самі про все дізнатися, щоб мати про це свою думку. Так чи інак, але ця дорога тепер стала небезпечнішою. Тут і розбійники трапляються!

Хлопці подивилися на сагайдак за спиною Ардока і зрозуміли, навіщо він прихопив із собою зброю.

— Що ж, не дивно, що ви захотіли побачити, яке тут життя, — після нетривалої мовчанки сказав землевласник. — Люди з того боку гір повинні частіше бувати в нас. Ми говоримо однією мовою, і саме тут ви й почуєте, як саме слід говорити.

— Чому? — здивувався Тіурі.

— Ви ж чуєте різницю між моєю й вашою вимовою, хоча нам не важко зрозуміти один одного? Наша мова милозвучніша, ось такою вона і має бути.

— Хто це так каже? — обурився Паккі.

— Я так кажу, і це правда. Хіба ви не знаєте, що королівство Дагоната запозичило мову у нас? Багато століть тому лицарі нашого королівства подорожували горами і, перейшовши їх, потрапили до ваших країв. Вони заснували там села й побудували замки, навчили людей усього, що вміли самі, і дали їм свою мову — мову королівства Унавена. Кажуть, що вони навіть заснували Дагонатбург, а ваші королі й лицарі -їхні нащадки.

— Ніколи не чув цієї історії, — зізнався Тіурі.

— Настане час — почуєш. І це