Тонке Драгт - Лист до короля

садибу Ардока, попрощався з хлопцями, і вони пообіцяли на зворотному шляху навідатися до нього.

— Було б добре поїхати з Ардоком, — розмріявся Пак-кі, — коли вони рушили далі. — Я ще ніколи не їхав возом.

Несподівано Тіурі зупинився й подивився на нього.

— Що сталося? — спитав Паккі.

— Ти мав провести мене лише через гори! Може, настав час повертатися до Менауреса?

— То що, мені не можна піти з тобою далі? Менаурес казав так: «Якщо захочеш, можеш іти з ним далі». Я й піду, якщо ти не проти.

— Узагалі я проти.

— Але чому? Хочеш іти далі сам?

Звісно, Тіурі дуже хотілося, щоб Паккі залишився з ним, але він відповів:

— Це може бути небезпечно. Ні, я не хочу, аби ти йшов зі мною.

— Зрозуміло, та я не боюся. Дозволь, будь ласка, мені йти з тобою до Унавенстадта.

— Ні. Ліпше піду один.

Паккі розчаровано поглянув на нього:

— Ти справді так вважаєш? Гадаєш, від мене буде більше клопоту, аніж користі!

— Не в тім річ! Я вдячний тобі за все, але це справді.

— Годі! — перебив Паккі. — Ти вже все сказав. Кажеш: дуже небезпечно, але я готовий до цього. І Менаурес знав це, але дозволив іти, якщо я захочу. А я хочу! Можливо, ти маєш інші причини, щоб не брати мене з собою?

— Ні, — заперечив Тіурі. — Але причини, які я назвав, досить вагомі, щоб не брати тебе з собою.

— Та чхати мені на твої причини! Я знаю, що це небезпечно, що є Червоні Вершники і їхній шпигун Кобра. Удвох нам буде легше впоратися з усім цим, ніж одному. Ти хочеш іти швидко. я теж піду швидко. Дозволь мені піти з тобою, я буду твоїм зброєносцем, я готовий слухатися тебе у всьому!

Тіурі вагався. Чи міг він прийняти пропозицію Паккі?

— Думатимеш занадто довго — я піду, — пригрозив Паккі, — і йтиму назирці за тобою, як шпигун.

Тіурі засміявся.

— Тоді добре. Краще мати супутника, ніж переслідувача.

— Ура! — вигукнув Паккі й одразу рушив вперед, але невдовзі зупинився, чекаючи на Тіурі, який забарився, і низенько йому вклонився.

— Ваш покірний слуга, — вимовив він поважно.

— Не клей дурня, — розсердився Тіурі, — ми з тобою товариші по мандрах і рівні між собою. Друзі.

— Друзі!

Якийсь час вони весело крокували дорогою.

— Скажи, — раптом спитав Паккі, — якби ти був лицарем, чи міг би я стати твоїм зброєносцем?

— Я ще не лицар.

— А коли ти станеш ним?.. Чи хлопець, як я, не може бути зброєносцем?

— Звісно, може!

— І я теж міг би?

— Якщо захотіти, — засміявся Тіурі, — немає нічого неможливого. Я поклопочуся, щоб мене посвятили в лицарі, заради тебе.

— Чудово!

Вони спустилися швидко й без перешкод. Минули Філамен і надвечір були досить далеко від села. Вранці Паккі заявив:

— Я більше не можу бути твоїм провідником, бо ніколи не заходив далі. Тепер ти поведеш мене.

— Шукатимемо дорогу разом.

Це виявилося нескладно, адже Таккі все докладно розказав. Ще до полудня вони спустилися в передгір’я. Їм траплялися невеличкі поселення, інколи вони зустрічали людей, які привітно віталися, але не виявляли ані цікавості, ані здивування. Вони знову опинилися в населеному світі.

Паккі час від часу озирався.

— Прощавайте, гори, — вимовив він нарешті.

— Ти не шкодуєш, що пішов? — спитав Тіурі. — Ще не пізно повернутися.

— Для чого ти так говориш?! — розсердився Паккі.

Хлопці йшли і після заходу сонця: було доволі світло, а на ранок вони планували дістатися до Ардока. Уже пізно вночі знайшли місце для ночівлі в скирті сіна.

— Ну от, — полегшено зітхнув Паккі, — з горами по-кінчено. Відзавтра починається щось нове для мене -подорож рівниною. Я побачу міста й широкі річки, подумати тільки! Та ти це все бачив.

— Не зовсім. Ця країна мені також невідома, як і більшості з тих, хто живе на схід від гір.

Обидва замовкли, розмірковуючи над тим, які пригоди чекають на них у цій незнайомій країні, і невдовзі поснули.

Частина шоста. На схід від Райдужної річки

1. З Ардоком до Данґрії

У сірій передсвітанковій імлі Тіурі та Паккі йшли вздовж річки, на протилежному березі схилами розляглися виноградники.

— Схоже, що це вже землі Ардока, — припустив Тіурі.

Трохи далі за виноградниками стояв великий кам’яний будинок, оточений дерев’яними коморами та стайнями.

Юнаки вийшли на міст, перекинутий через річку, і зупинилися, роздивляючись навколо. У будинку вже попрокидалися, і деякі вікна світилися. Було чутно голоси, іржання коней та інший ранковий гамір. З будинку вийшов кремезний чоловік, у правиці він тримав молоток, а під лівою рукою — короб. Він помітив юнаків, але нічого не сказав, поставив короб на землю, покопирсався в ньому і заходився лагодити віконницю.

Паккі й Тіурі підійшли до нього:

— Доброго ранку!

— Га? — чоловік припинив стукати молотком.

— Доброго ранку, — повторили хлопці.

— Дякую, навзаєм, — відповів чоловік і знову почав несамовито стукати, та так, що було неможливо щось і сказати. Врешті він таки поклав молоток до короба і подивився на юнаків:

— Раненько у вас, хлопці, день починається. Хто ви, незнайомці? Я вас тут раніше ніколи не бачив.

— Ми прийшли з гір, — сказав Паккі.

— З того боку, звісно? Нечасто в нас такі гості.

Він підсмикнув штани та з-під насуплених брів уважно подивився на хлопців. Довге сплутане руде з сивиною волосся та борода надавали йому чудернацького вигляду.

— Це садиба Ардока? — спитав Тіурі.

— Вгадали. Це садиба Ардока під тінню Великих гір. Ви навмисне так далеко йшли, щоб спитати про це?

— Ми хотіли б поговорити з Ардоком, — повідомив Тіурі.

— З Ардоком, кажете, поговорити. Ви що ж, думаєте, цей поважний пан прокидається о такій ранній порі?

— Якщо він і спав, то ви давно вже розбудили його своїм грюканням, — зауважив Паккі.

Чоловік засміявся.

— Мабуть, ти маєш рацію. Але невже ви сподіваєтеся просто зараз із ним поговорити?

— Саме про це ми й хотіли вас запитати, — сказав Тіурі.

— А