Майкл МакКланг - Злодійка, яка смикнула лихо за косички

душі, порушило її самосвідомість. – Я неуважно потерла руку, здається назавжди позначену Клинком, чи його залишками. Ледь помітне знебарвлення шкіри, практично непомітне в порівнянні до всіх інших моїх шрамів, і сверблячка, яка ніяк не минала. Я навчуся жити з нею. Я навчилася жити зі значно гіршим.

-- Хай там що, так насправді це не були ревнощі. Це була розпачлива відмова здатися, -- сказала я.

Після короткої мовчанки він сказав:

-- Гадаю, так насправді це не має значення. Зрада – це зрада, а зрадники завжди знаходять переконливі причини, щоб виправдати свої дії. – Його важкий погляд, неморгаючий і знов гарячий, застиг на скриньці.

-- Скільки часу це займе? – запитала я.

Він знизав плечима.

-- Важко сказати. Якщо вона перед тим старанно витреться рушником, то приблизно п‘ятдесят ударів серця перш ніж вона щось зауважить. Якщо на мокре тіло, то значно швидше. Так чи сяк, вмирати вона буде довго. В неї будуть страшенні спазми. Були випадки, що люди, отруєні таким чином, ламали собі хребет, настільки скажено корчаться м‘язи. – В його очах може й були якісь почуття, але в голосі не чулося нічого.

Я здригнулася.

-- Жахлива смерть.

-- Зрадники повинні вмирати від отрути.

-- Чому?

-- Бо зрадники отруюють довіру.

-- Ні. Чому Ви взагалі мені це розповідаєте?

Він довго мовчав. Мені вже здалося, що він не відповість. Тоді:

-- Я любив брата. Батько відправив мене здійснити правосуддя, бо так заведено. Але він зневажав Корбіна. Я ніколи не буду впевнений чому, але гадаю тому, що Корбін так сильно нагадував Маму. Якби тільки він не був таким схожим на неї…

Він поглянув на мене.

-- Тому, що з усіх, хто шукав вбивцю мого брата, тільки ти робила це не тому, що тобі наказали або заплатили за це. Тому, що ти присоромила мене тоді у в‘язниці.

-- Тільки ти та я знаємо, що після його смерті світ став трохи похмурішим. Тільки ти та я і цей клятий пес.

Був ще хтось, хто, мабуть, знав, але я не нагадала йому про коханку Корбіна. Краще дати їй спокій, подумала я.

Осскіл потягнувся і подряпав Кістку за вухом. Хольгрен привів його сюди попереднього дня, сказавши, що їде кудись на пару днів, і що охорона собаки мені потрібна більше, ніж йому. Як тільки Осскіл побачив Кістку і почув, що це пес Корбіна, то відразу попросив віддати його йому. Я не змогла сказати “ні.”

-- Ти була на початку цього всього, -- сказав він, вирвавши мене з задуми. – Цілком доречно, щоб ти знала, як воно закінчиться.

-- До речі про пса, -- сказала я, змінюючи тему. – Ви впевнені, що хочете обтяжувати себе таким бридким собацюрою?

Було важко признати, але мені бракуватиме Кістки, зі слиною і всією рештою.

-- Собацюрою? Цей пес -- чистокровний королівський хорт. В нього найкращий родовід, який я тільки зустрічав. Немає нічого дивного, що такий пес, як Кістка, вартує більше, ніж бойовий кінь. Мені ніколи не зрозуміти, як він опинився на вулицях Люсерніса.

-- Ви жартуєте.

-- Моя сім‘я розводить найкращих собак у Люсернісі. Я ніколи не жартую про собак.

На це мені було нічого сказати. Певний час ми сиділи мовчки: злодійка, барон і королівський пес. Тоді він встав, з прекрасною, жахливою смертю під пахвою.

-- Дякую за вино. Будеш в Коруні й не матимеш феєричних проблем з законом, то для мене буде честю, якщо ти зайдеш до мене. – Привид посмішки з‘явився на його повних губах.

-- Якщо не будете обережніші, то Вам увійде в звичку підбирати бездомних. Але гаразд. Якщо буду в Коруні не по роботі, то зайду. – Мені щось спало на думку.

-- Коли Ви його відправите? – Я вказала на скриньку в нього під пахвою.

- Сьогодні ввечері я особисто відвідаю Мадам Хейг. Ми обміняємося люб’язностями. Я дипломатично натякну, що їй не варто намагатися будь-яким чином використати свої відносини з Корбіном, щоб отримати щось від Трасенів. Дам їй цей подарунок в знак поваги. Можу побитися об заклад, вона сприйме це як належне. І вона матиме рацію.

-- А що з бандитами, яких вона найняла, щоб вбити Корбіна? Їх Ви теж вистежите?

Він похитав головою.

-- Не бачу в цьому сенсу, -- сказав. Мовчки, я погодилася.

Тоді він пішов, підганяючи перед себе Кістку, заліз в позолочену карету, що чекала в мене під дверима, байдужий до натовпу обірванців, що зібрався повитріщатися на таке видовище в такій околиці.

Я зустріла його ще тільки раз, через багато років і далеко від Коруна. Але це вже, як говориться, інша історія на інший раз.

-- -- --

Через кілька днів я опинилася в Ненависних Водах, одному з багатьох бідних районів у Люсернісі. Світанок був сірим, з навислими важкими хмарами, з яких відмовлявся йти дощ. Після всіх отих страждань, яких моє тіло зазнало за минулих кілька днів, я спала мало і погано, тож опинилася за заняттям, яке завжди роблю, коли мені зле; я безцільно блукала, намагаючись втекти від думок. Або принаймні тримати їх на віддалі.

Я мала намір вбити вбивцю Корбіна. І хоча я не порішила її власним ножем, справу було зроблено. Естра Хейг була мертвою, знала вона про це чи ще ні. По дорозі загинула купа інших людей. Деякі заслуговували смерті. Принаймні один прагнув її. Але я не могла позбутися думки, що за великим рахунком було б значно краще, якби я просто залишила все як було.

Адже це не повернуло Корбіну життя.

Я блукала всю ніч аж до світанку, коли розглянулася і побачила навколо себе убогі