Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

чув, що в Нижньому місті всяке твориться… але що вже й до нас доповзло… Щоб її трафило, ту синьку. — Аптекар поправив комір сорочки, ніби розпускав петлю, яка могла затягнутись і на його шиї. — Ну що я вам скажу, панночко. Не ви перша, не ви остання. Добре пораджу: дайте їй лежати в теплі й не руште. Як за тиждень вибереться, то добре буде. А якщо синці пішли вже по руках — то все, погана кров розійшлася по тілу. Колись, замолоду, я бачив, як пробували таким хворим руки відтинати й випускали погану кров, але ніц воно не помагало. А якби й помогло, то ж вона, ваша посестра, служка, а що служці робити без рук?

— Пане… — Канре схопила себе за зап’ястя, де висів під манжетою браслет Жаррака. Застібка клацнула, і срібна нитка лягла на прилавок. — Це дуже рідкісна річ. Кров чаротворця з великого дому. Вона коштує стільки, що ви зможете закрити аптеку, взяти всю родину й поїхати в гори на зиму, подалі од синьки. І житимете в розкішному домі. Але мені потрібні ліки.

Аптекар завмер, тоді приклав збільшувальне скельце до ока й нахилився над прилавком, не торкаючи браслета руками, мовби боявся, що той його обпече.

За хвилину розглядання, хмикання й сопіння над прикрасою чоловік розігнувся з кряхтінням і подивився на Канре з підозрою.

— Звідки він?

— Подарунок коханця.

— Брешеш! Вкрала? Та певне, що вкрала! А тепер хочеш збутися. Ай-ай. Нехороша ти, дівко, хоч і красива. Наробиш мені біди, якщо хто побачить таке в бідного старого травника. Забери геть!

— Пане, — напосілася Канре. — І ви, і я знаємо, скільки є місць збути що завгодно. Якщо в тому біда — я сама його продам і принесу вам гроші. Тільки би послали кого зі мною, бо одненьку дівчину з такими грішми обберуть негайно…

— Не в тім річ. — Аптекар похитав головою й опустив збільшувальне скельце назад у кишеню. — Ви, панночко, відчайдушна, я так бачу. Але не в тім річ… Заберіть ваш подарунок, сховайте й не оддавайте нікому. Я знаю, що це таке — та чаротворча кров, як її роблять і скільки вона вартує. Що не казали б, але коли ж воно направду од вашого коханця, то ви благословенні великою прихильністю — бережіть її…

— Мені потрібні ліки, — повторила дівчина, не торкаючи браслета, який ніби прірвою лежав між нею й аптекарем. — Без ліків я не піду.

— Немає ліків, — відрізав аптекар глухо, проте тоді поклав на прилавок крихітну баночку з медом. — Не в грошах річ… Давайте їй до чаю. І чаю давайте. Оце й усе.

«Оце й усе», — пробубоніли сестри, коли Канре вийшла з аптеки, застібаючи на ходу браслет.

* * *

У домі маестри можна було й не помітити, що містом розповзається синька. Перед ним тягнулися живоплоти, відмежовуючи вулицю внизу, поруч стояв Лекторійний дім, оточений парком, за ним — розкішний маєток Мерселлі. Красивий, благополучний район — не той, куди зазвичай зазирає пошесть, не той, де вона знаходить собі поживу. А коли й знаходила, про це належало мовчати, щоб не тривожити маестру, котра й так потерпала через те, що нові туфлі не закінчили вчасно — здається, майстер занедужав. До всього, пані Альвіанні перестала відправляти Канре до пекарні і разів п’ять важко зітхала з цього приводу, бідкаючись, що треба було раніше найняти хорошого кондитера і натомість звільнити когось із тих непутніх кухарок.

Хвора кухарка лежала в одній з комірчин, Жюссі — внизу, в кімнаті, котру вона раніше ділила з Канре. Обома тепер опікувалася пані Манно, суворо заборонивши будь-кому підходити до хворих.

Подейкували, що в’їзд до Нижнього міста закрили й усі вулиці патрулюють охоронці, щоб ніхто не розносив заразу далі. Втім, синька все одно пробиралася, бо вона не знала загорож. Більше крамниць зачиняли двері й віконниці, людей на вулицях теж меншало, а ті, кому таки доводилося йти кудись, запинали каптури щільніше і пришвидшували крок.

Високорідні панії вперто ігнорували те, що відбувалося в місті. Одного дня маестра Альвіанні взяла Канре з собою на зустріч до тієї ж цукерні, де влітку — так давно! — служка смакувала шоколад і перші ноти порозуміння з Жарраком. Поки маестри дрібнили срібними ложечками шоколадні торти, Канре й служка пані Ортес стояли попід стіною, опустивши погляди. Рахувати паркетини було тут узагалі благодатним заняттям — дуже дрібні.

— У вас у домі є хворі? — прошепотіла першою служка Ортесів.

— Двоє, — видихнула Канре. — Помічниця кухарки й молодша слуга.

— У нас теж, — відказала дівчина. — Двоє з кухні, котрі ходили на ринок часто. Закладаюся, десь там і підчепили. Тільки одна як занедужала, одразу ж відпросилася додому, в село. Мовляв, так хоч не заразить нікого, і вмирати вдома спокійніш.

— Нічого вмирати до часу. — Канре долічила паркетини аж до столу і вперлася поглядом у туфельку панії. — Коли з синькою куди мандрувати, то швидше згориш.

— А про мене, добре, що вона поїхала. — Слуга Ортесів втиснулася спиною в стіну, котру прикрашали шовкові шпалери. — І панія наказала другій кухарці, що коли та не піде геть із дому, то вона накаже її втопити в канаві за маєтком, щоб усі не похворіли.

— І вона що — піде?

— А куди дінеться? У Нижньому місті, казали, відкрили при старій церкві шпиталь, куди можна прийти й попрохати притулку, занедужавши. Там і годувати обіцяють.

— Чи ж не причина негайно увірувати! — зіронізувала Канре, котру остаточно відвернув від релігії панотець Фільон та його бритва на її нозі.

— Я увірую в що завгодно, крім їхніх слів, — похитала головою служниця і поплескала себе по шматяній торбинці на поясі. — Відунка дала мені заговорені трави й пообіцяла, що синька обминатиме. Хочеш скажу, де можна купити оберіг?

— А що там? — спитала Канре скоріше з ввічливості, бо у слова відунок вірила ще менше, аніж у красномовні проповіді церковників.

— Жимолость і м’ята, розмарин і… от забула ще одне! Та воно все настояне