Драч Марія - Маленька, Драч Марія

Мене всю колотило. Ніколи я собі не дозволяла настільки грубо розмовляти з людьми. Адреналін у крові паморочив голову. Відчуття полегшення і обурення не дозволяли заспокоїтися. Я ходила туди-сюди, Мальок спостерігав за мною, не розуміючи, чому раптом розпочалась така метушня.

Знаходитися зараз у цій квартирі стало зовсім нестерпно. Мені потрібно було провітрити голову. Потік гострих почуттів доводив до нудоти й витримати це практично неможливо. Не втрачаючи дарма час, я насипала ще корму для Малька, перевірила для нього воду й тільки після цього пішла. Заїду до дядька, заберу ключі, подивлюся, що саме коїться у квартирі після від’їзду батька. Треба себе чимось відволікти, аби не думати про цю Софію.

***

The Hardkiss – Коханці

Я повертався додому. Передчуття чогось поганого отруювало мозок. Викурюючи вже третю поспіль цигарку, роблю звук на магнітолі гучніше. Потужний жіночий голос заповнює простір салону. Стукаю пальцями по керму в такт музики. Намагаюся не думати про весь той жах, який зараз коїться у моєму житті. Звісно, крім себе мені більш нікого звинувачувати. Але все ж було добре… А тепер… Звідки ця Софія взагалі з’явилася на моєму шляху?!

Бішусь, злюсь, ненавиджу. Хочеться кричати й що-небудь зламати, розбити, тільки б випустити пар. Мені цілком зрозумілі претензії малої, але… Чому так важко підтримати мене? Хоча інколи вона буває такою ж запальною, як і я сама. Посмішка торкається моїх вуст лише від думки про Поліну. Нам просто потрібно сісти та спокійно поговорити. Вона зрозуміє мене, адже завжди розуміла.

Заїжджаю на подвір’я, дивлюся у вікна нашої квартири. Світло відсутнє, через що серце неприємно стискається в грудях. Усе ж не могло дійти до таких крайнощів? Адже, так? Вимикаю двигун. На вулиці трохи прохолодно, по-весняному прохолодно. Докуривши цигарку, кидаю її у смітник.

На роботі завал, в особистому житті розпочалась криза. Все ліпиться одне до одного, навіть якось смішно. Шукаю ключі в кишенях піджаку. Підходжу до під’їзду й чую в себе за спиною до болю, до нестерпного, жалючого болю, знайомий голос:

- Вона пішла.

Обертаюся і бачу її. Я багато разів уявляв цю нашу зустріч. Думав про те, що скажу, як саме себе поведу, а зараз… Зараз усе це стало геть неважливим, непотрібним. Я дивився на Софію у сукні лимонного кольору й прекрасно розумів, що присутність цієї жінки ані трохи не хвилює мене. Переболів і це зцілення трапилося в той момент, коли в моєму житті з’явилася Поліна. Дивно… Дивишся на людину, через яку багато разів зносило дах, життя на надриві, вкрай боляче, добре, легше, гірше. Все це немов із попереднього життя. Навіть трохи дико дивитися на Софію розсудливим поглядом, не затьмареним одержимою пристрастю. За що я її кохав? Вона вся виткана з жадібності, пошлості й нахабства.

- Ти до неї приходила? – сухо запитав я.

- Так, - Софія розправила плечі. – Повинна була оцінити твій вибір. Ти привів її в нашу квартиру. Символічно, чи не так? – посміхається. – Стільки часу минуло, я все ще можу спокійнісінько тебе знайти. Зізнайся нарешті, що ти чекав на мене, - вона плавною ходою підійшла до мене й провела кінчиком пальця по моєму підборіддю. Цей дотик викликав лише роздратування.

- Йди геть, - я перехопив її руку й прибрав від себе. – Я вже давно припинив бути тим Габріелем, який колись принижувався перед тобою й заплющував на все очі. Припини вважати себе центром Всесвіту. Все в минулому, шукай собі іншого лоха з грошима, - я говорив спокійно й твердо, така поведінка здивувала Софію.

- Чому ти такий різкий? Я ж кохаю тебе.

Мене здолав нервовий сміх, я розсміявся і декілька хвилин ніяк не міг заспокоїтися. Я сміявся, закинувши голову назад.

- Софія, ти не вмієш кохати, - приборкавши емоції, заявив я. – Це не твоє, ти обожнюєш гроші, обожнюєш маніпулювати людьми, але не більше цього. Пробач, мені вже час, - я повернувся і покрокував до дверей під’їзду.

- Габі! – вона швидко наздогнала мене й вп’ялась у мої вуста наполегливим поцілунком.

- Досить! – гаркнув я, відштовхнувши від себе Софію. – Твої виверти більше не діють на мене! Припини! Ти мені не потрібна! Розумієш?! Не кохаю я тебе більше, тому ловити тобі тут нема чого! Залиш мене в спокої! А якщо не послухаєшся, то пожалкуєш, що з’явилася в моєму житті, зрозуміло?! – я дивився на неї спопеляючим поглядом. Моя гнівна промова змила з Софії цілий шар дратуючої гордості.

Мені стало легше. Таке відчуття, ніби тягар, який я стільки років носив на собі, раптово зник. Я став вільним, став собою. Мабуть, ця зустріч була мені необхідна, щоб нарешті відпустити минуле.

Я забіг у під’їзд, піднявся на свій поверх, відчинив двері, але ніхто, окрім пухнастого монстра мене не зустрів. У душу заповз страх, що я втратив те світле, безмежно кохане, що стало константою мого теперішнього існування. Напевно, тільки зараз я усвідомив, що Поліна дуже важлива для мене й те, що я панічно боюся її втрати.

Варіантів, куди б вона могла піти було небагато, тому я поїхав до неї додому. Все це вже колись трапилось, тоді, коли я був останнім покидьком. Машина їхала на небезпечній швидкості. Мене як і колись трусило, а в голові пульсувала незмінна набридлива думка відшукати Поліну й негайно забрати.

Несвідомо в голові, немов кіноплівка, промайнула вся наша маленька історія. Як жахливо вона розпочалась! А в що це все переросло! Я сам спочатку ледве не зруйнував власний шанс на щастя, що був богом даний. Все, абсолютно все, що я часом робив, могло привести до розставання, навіть зараз ми висимо на волосинці. Мені стало моторошно, я не хотів втрачати Поліну, ані зараз, ані потім.

Зупинився на подвір’ї та швидко вискочив із машини й попрямував до під’їзду. На щастя, до нього заходила якась бабця й двері ще не зачинилися. Підніматися на ліфті не було часу, мені здавалося, що він мене просто не довезе. Перестрибуючи через дві-три сходинки, я піднявся до квартири маленької.