Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

волога. Ще за мить попереду почав сіріти похилий бетонний берег, і з’явилося чорне хвилясте тіло води, над яким лиховісним привидом тягнувся туман. 

Вістович упевнено закрокував уздовж Дунаю, ловлячи слухом кожний шурхіт за своєю спиною. Він знав, що його темний плащ майже зливається з бетонними плитами, які укріплюють берег, а тому втікач зараз майже невидимий для переслідувачів. Вони, як він, мусили йти зараз на слух. 

Дорога врешті повела під міст, де Вістович зупинився, принишкнувши за громіздкою сирою опорою. Намагаючись вгамувати дихання, він слухав, як до нього наближаються двоє типів із кнайпи, і гарячково намагався спланувати свої подальші дії. Його браунінг залишився у конторі Staatspolizei, і якщо у них є зброя, то йому доведеться кепсько. А вона в них, без сумніву, є… 

Тікати далі було марно: ці пси можуть ганятися за ним хоч усю ніч і по всьому місту. Кинутись до найближчого постерунку поліції? Але він офіційно заарештований, тож його у кращому випадку кинуть за ґрати. Це означало б остаточно поставити на собі хрест. Крім того, так він добряче підставить Шобера, який вдруге його відпустив. 

Лишалось тільки одне. Коли важке дихання переслідувачів почулося зовсім близько, ледь не біля вуха, Вістович несподівано вийшов їм назустріч. У ту ж мить сірий овал обличчя одного з типів опинився просто перед ним, і поліціянт, не зволікаючи ні секунди, викинув уперед кулак. Незнайомець зойкнув і важко повалився на бетонну долівку. Утім, реакція другого не забарилася: той кинувся вперед, одночасно хапаючи Вістовича за горлянку й притискаючи до бетонної опори, за якою він ще хвилину тому ховався. 

Хват був сталевий. Оберкомісар відчув, що задихається, як у зашморгу. Спроба зірвати з себе ці руки виявилась марною і тільки коштувала йому дорогоцінних зусиль. У скронях шалено застугоніло, а перед очима затягнуло червоною пеленою. «Вижив на двох війнах, а тепер задушать, як волоцюгу, — ​майнула думка в його зболеній голові. — ​Е, ні… Жити! Жити-и-и-и…» 

— Жити, — ​прохрипів він просто в перекошене від люті обличчя душителя. Далі опустив руки і, востаннє стиснувши кулаки, завдав нападнику два короткі удари. Один у живіт, інший — ​по печінці. 

Цей другий не вимагав надмірної сили, а тільки боксерської точності. Ще малим Вістович бачив, як навіть чималі бійці на рингу падали від цього непомітного, мовби випадкового удару. Він чудово пасував для завершення атаки: б’єш, приміром, лівий-правий-лівий, цілячись у голову, а коли суперник підіймає рукавиці, щоб захиститись, скорочуєш дистанцію і прикладаєшся до його незахищеного боку. 

Пізніше, боксуючи у військовій академії, він і сам не раз вдавався до цього прийому, терпляче вичікуючи, доки супротивник необачно підніме руки. 

Його душитель болісно смикнувся і застогнав, миттю послабивши хват. Відштовхнувши його, Вістович спазматично вдихнув повітря широко роззявленим ротом, і в цю мить скидався на чималого сома, якого рибалки тримали на дні човна. Намагаючись не зомліти та все ще шумно дихаючи, він поточився дорогою, що вела вгору до міста. Слід було забиратися звідси якомога далі, доки його переслідувачі не отямились. 

Думка, як виявилось, була слушною: вже за кілька секунд позаду Вістовича гримнув постріл, а біля його вуха просвистіла куля. Це змусило чоловіка ринутись уперед з подвійною силою. 

На дорозі його раптом засліпило автомобільне світло. Заціпенівши на секунду, поліціянт закрив очі рукою. Швидше б авто проїхало! Адже це чортове сяйво робить його ідеальною мішенню для тих, хто позаду. 

Проте машина несподівано зупинилась просто поруч із ним. Дверцята відчинилися, і збіса знайомий голос наказав йому хутко залазити досередини. Лише опинившись на задньому сидінні, поліціянт зрозумів, що це був голос колишнього штабсвахмістра Алоїза Наґеля. Той сидів за кермом і гарячково пояснював щось іншому чоловікові праворуч від себе, одночасно намагаючись знову завести двигун, який раптом заглох. Коли пасажир озирнувся, Вістович упізнав Матвія Сташенка. 

— Як ви… як ви мене знайшли? — ​запитав поліціянт. 

Проте ніхто з них не відповів. Всі дивилися на дорогу, куди слідом за Вістовичем вибіг один із його переслідувачів. Очевидно той, хто перед цим стріляв, бо мав у руках зброю. Забачивши авто, він націлився просто в них і вистрілив. Куля пробила скло, проте водій і пасажири встигли пригнутися. Тієї ж миті двигун завівся, і машина стрімко понеслася просто на стрільця. Почувся глухий удар тіла об корпус авта. Незнайомець на добрих два метри злетів у повітря й гепнувся на дорогу. Автомобіль же, не зупиняючись, помчав убік Альзерґрунду[168]. 

За кілька хвилин, коли вони опинились достатньо далеко від Шведського мосту, Наґель сповільнив швидкість. Авто їхало тепер зовсім неквапом. 

— То як ви мене знайшли? — ​повторив запитання Вістович. 

Дихати він міг тепер вільно, проте шия страшенно боліла. 

— Ну як, — ​стенув плечима колишній штабсвахмістр. — ​Коли вас забрали, я вирішив не сидіти склавши руки. Простежив трохи, розпитав, де бачили автомобіль, у якому вас повезли. Але, дивлюся, сам ради не дам, то й пішов до вашого земляка і кажу йому: «Кепські справи, брате. Кидати своїх не годиться… Придумаймо щось разом». 

— Словом, стежили ми за вами аж до тієї кнайпи «Під святим Стефаном», — ​втрутився Матвій. 

— Його була ідея, — ​уточнив Наґель. — ​Я казав: «Підійдемо, розпитаємо що до чого». А він: «Ні, краще простежити. Щось тут не так». 

— Далі, думаю, здогадуєтесь, — ​продовжив Сташенко. — ​Виходите, бачу, а за вами ті два довбні. 

Наґель врешті зупинив авто і, загасивши світло, закурив. 

— Мусимо вирішити, куди далі, — ​сказав він. 

— До мене, на Кольмаркт, — ​промовив Вістович. 

— Не варто, — ​заперечив Сташенко. — ​Гадаю, там нас чекатимуть. 

Поліціянт подумав про Владиславу, і серце його болісно стиснулось. Мов прочитавши його думки, Матвій сказав: 

— За господиню не хвилюйтесь. Нікому не потрібно її кривдити. Немає потреби. 

— Тоді на Куррентґассе, — ​сказав Вістович. — ​Я маю там з’явитися рано-вранці, але доведеться змінити плани. 

— Це чиєсь помешкання? — ​запитав Наґель. 

Той кивнув. 

— Йоганна Шобера, директора віденської поліції. 

Чоловіки попереду засміялись. 

— Авжеж. Безпечнішого місця не придумати, — ​підсумував Матвій. 

На Куррентґассе Вістович потиснув їм руки. 

— Тепер я ваш боржник, — ​сказав він. 

— Не мій, — ​заперечив Наґель. — ​Це я віддав свій борг. 

— А мене якось повчите боксувати, — ​усміхнувся Сташенко. — ​Буду радий. 

І вже коли оберкомісар вийшов з авто, Матвій додав: 

— Повідомте нам, куди вирушаєте. 

— Так, це важливо, — ​підтвердив водій. 

— Обов’язково, — ​пообіцяв Вістович і рушив до знайомих дверей. 

Господар дому, здавалося, зовсім не здивувався такою завчасною появою свого арештанта. Він з’явився рівно за квадранс після того, як камердинер провів гостя до вітальні. Тут уже горів камін, біля якого сиділи двоє озброєних