Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

поліціянтів. Побачивши Вістовича, вони тільки коротко кивнули йому на знак привітання й далі втупили погляди в заспокійливий танець вогню за кованими ґратами з рослинним орнаментом. 

Шобер був спокійний. Вони з Вістовичем потиснули один одному руки, і директор запросив його до бібліотеки. 

— Бажаєте чаю? — ​запитав він. — ​А може, чогось міцнішого? 

Прибулий кивнув. Випити і справді би не завадило. 

— Будете здивовані, але сьогодні я випадково знайшов у крамниці пляшку «Baczewski», — ​сказав він і витягнув трунок та чарки зі сховку у столі. — ​Вважаю, що це добрий знак, хоч здерли з мене втричі більшу ціну, ніж ця горілка коштувала до війни. 

— Мені прикро, що довелося вас турбувати раніше визначеного часу, — ​зніяковіло промовив гість. 

— Облиште, — ​відмахнувся Шобер. — ​Я був готовий до такого розвитку подій. Ви ж бачите, у моєму домі озброєні охоронці. 

— А де ваша дружина? 

— Поїхала в Лінц, до доньки. Давно збиралася її навідати. 

Господар наповнив чарки. Обидвоє випили за один раз і трохи помовчали. 

— Мені вас нічим потішити, пане Вістовичу, — ​неохоче порушив мовчанку Шобер. — ​Канцлер ухвалив рішення на користь Росії. Вас віддають більшовикам. 

— Тоді це поминки, — ​засміявся той. — ​І день відповідний: 31 жовтня. Завтра починаються задушні дні. 

— Лишіть свій бісів чорний гумор… Краще скажіть мені ось що: куди б ви подалися, якби раптом змогли вибратися за межі Австрії? 

— У Німеччину, — ​трохи подумавши, відповів оберкомісар. 

— У вас там є впливові друзі? 

— Не знаю, наскільки вони впливові зараз… Вони з кайзерської розвідки і колись мені заборгували. 

— Хто саме? 

— Майор Фішер, наприклад. 

Шобер кивнув. 

— Уже полковник, до речі. І ще при посаді. 

Він вказав на телефонічний апарат біля вікна і продовжив: 

— Отже, вип’ємо ще по одній чарці, а потім зателефонуємо в Берлін і повідомимо полковнику, що зараз найкращий час вам віддячити. Кращого, думаю, вже не буде. Після дзвінка негайно їдемо з Відня. Зупинимось на певний час у моєму будинку в Гальштаті[169]. Там вас не шукатимуть. Та й мене також… 

На високогір’ї Альп сніг, зазвичай, з’являється вже у вересні, а до листопада снігова ковдра рясно вкриває підніжжя гір, а відтак і маленькі села та крихітні гірські міста такі, як Гальштат. Чиясь невидима рука, здавалось, дивом зуміла втиснути його зґрабні дерев’яні будиночки, кілька кам’яниць та дві церкви (католицьку й протестантську) на єдиний рівний клаптик поверхні між скелястим хребтом і мальовничим озером, що живилося водоспадами й водами неширокої, зате стрімкої річки Траун. 

Ще не так давно дістатися сюди можна було тільки човном. Населення жило переважно з добування гірської солі, яку робітники на плечах, у велетенських кошиках зносили донизу, щоб відправити озером на продаж. Лише наприкінці минулого століття, після численних невдалих спроб, інженери зуміли прокласти сюди дорогу. А перед Великою війною — ​збудувати вузькоколійну залізницю. 

Ці інженерні потуги лишили на скелястому альпійському тілі численні шрами: ялові або недобудовані тунелі, розлами, спричинені вибухами будівельного динаміту, або й цілі провалля, які не задумував Господь, коли створював Зальцкаммерґут. 

Уже два дні після приїзду сюди Вістович використовував усе передобіддя, щоб прогулятися тутешніми околицями. Часу у другій половині дня не було — ​темніло у цій порі напрочуд швидко. 

Шобер лишався у своєму будинку, сидів за столом перед друкарською машинкою, курив, пив бренді й час від часу вистукував на ній речення-два. Зазвичай усі його творчі потуги цим і завершувались. Тоді він щось нервово нотував у записнику, закреслював написане і починав писати знову. Могло здатися, що всі його віденські проблеми залишилися у Відні. А Вістович просто дав йому привід вибратися на певний час зі столиці. 

Звісна річ, це було не так. Він знав, що з відставкою Реннера чимало зміниться. Відень перетвориться на киплячий котел, у який, після повернення, доведеться пірнути і йому самому. Крім того, він буде змушений пояснювати новому канцлеру, куди подівся заарештований оберкомісар, і як тепер бути з двома амбасадами, польською та радянською, які вимагатимуть пояснень в австрійської влади. 

«Але це буде потім, — ​казав він собі і ставив у «Ремінгтон»[170] чистий аркуш паперу. — ​А поки трохи свободи…» 

Вістович у цей час брав на плече стару лефошівку[171] і йшов на прогулянку. Якщо погода була ясна і не сніжило, йому вдавалося піднятись доволі високо в гори, звідки проглядався казковий альпійський краєвид. 

Ці свої кількагодинні мандри він подумки називав прогулянками з власним сумлінням і пам’яттю. Вони говорили з ним, коли навколо панувала велична тиша. Напередодні свого від’їзду до Німеччини, коли днина видалась напрочуд погожою, і він зумів піднятися як ніколи високо, чоловік спробував востаннє підсумувати ці внутрішні діалоги. Вже завтра вони з Шобером збираються виїхати до Зальцбурґа, там він сяде в поїзд до Мюнхена, а звідти — ​до Берліна, де його зустріне полковник Фішер. Як добре, що той не забув, скільки разів комісар із Лемберга допомагав прусській розвідці. 

Умостившись на камені, Вістович, примруживши очі, кілька хвилин милувався горою Дахштайн, що височіла над рештою, мов шахова королева, вбрана в корону з округлих скель. Морозяне повітря приємно пощипувало шкіру і, здавалось, от‑от задзвенить, мов кришталь. 

Він пригадав Бейлу, якій не зумів допомогти у важкий час, а тому це зробив інший. Отой торговий аташе Гофман, якому вона тепер належить. Який виборов право називатися її чоловіком. Який, мабуть, втратив голову від кохання, і Вістович добре його розуміє. А ще він йому заздрить і готовий убити з рушниці, яку стискає зараз у руках. Та, поміж тим, насамперед йому вдячний… Бейла жива, і це — ​найважливіше. 

Далі пам’ять і сумління нагадали йому Владиславу. Бідолаха віддала йому стільки теплоти й турботи, а він не знайшов способу навіть попрощатися. Щоправда, він залишив Шоберу чималу суму грошей і попросив передати їй. Тих коштів мало би вистачити на кілька місяців, доки жінка шукатиме нового постояльця. 

Цікаво, що вона зробить із речами, які він залишив у кімнаті? Віднесе у поліцію? Знищить? Продасть? Віддасть у Карітас[172]? 

Та найбільшою мукою зараз було думати про таємницю, яку розповіла йому Емма, і яку він пообіцяв зберегти: брудний підлий метод, до якого збираються вдатися більшовицькі посіпаки, щоб прибрати з посади Шобера. А може, й далі шантажувати його навіть після цього. 

«Ти мав би повідомити його про все, — ​говорило сумління. — ​Це було б чесно щодо людини, яка тебе врятувала. Слово, дане Еммі, — ​ніщо в порівнянні з крахом його кар’єри». 

«Може й так, але що це змінить? — ​виправдовувався подумки Вістович. — ​Навіть якщо я розповім йому? Що це змінить? Що він встигне зробити? Завчасно піде з посади? Відречеться від сина?.. Аж ніяк». 

Він підвівся й попрямував до покинутого тунелю, крізь який не раз проходив на інший бік гірського хребта. Вже біля самого входу пам’ять