Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

нагадала йому про Меріана Купера. Летуна-сміливця, який втрапив через нього у полон. 

— Але ж він вижив, — ​промовив чоловік уголос. — ​Він вижив! Я більше не мушу себе картати, чорт забирай!.. 

Опинившись у темній пащі тунелю, Вістович рушив уже повільніше. Після яскравого гірського сонця, що відбивалося від снігового шару й немилосердно сліпило очі, його зір погано сприйняв майже цілковиту темряву з цяткою світла вдалині. Він знав, що тунель тягнеться приблизно триста кроків, які доведеться пройти навпомацки, але з іншого боку краєвид ще розкішніший. Завтра він поїде звідси, тож варто побачити його востаннє. 

Зненацька десь на середині дороги світло попереду потускніло. А зовні долинуло диявольське ревіння. 

«Буря, — ​подумав оберкомісар. — ​Пощастило сховатися тут…» 

Він притулився плечем до стіни і чекав. Погода в Альпах змінювалася різко, часом і оком не змигнеш, як замість ясного сонця небо затягували свинцеві хмари. Бувало, щоправда, і навпаки. Треба набратися терпіння і просто почекати. Єдине, що його по-справжньому непокоїло — ​чи не засипле снігом стежку, якою він сюди піднявся. Бо якщо так станеться, то спускатися цими стрімкими схилами буде вкрай важко. 

Раптом звідтіля, куди він ішов, почулися ледь виразні кроки. Вістович спершу вирішив, що йому вчувається, або ж то був лише відзвук бурі, проте слідом за кроками попереду замиготіло світло ліхтаря. 

Йому нагадався важкий сон, що переслідував його не одну ніч, і серце стислося від важкого передчуття. 

Виставивши перед собою рушницю, Вістович дочекався, доки постать перед ним стане виразною. Тепер він вже міг розгледіти чоловіка у похідній куртці і з шарфом довкола шиї. Обличчя його поки що лишалося у темряві. Ліва рука тримала ліхтар, права — ​була схована в кишені. 

«Може, такий самий мандрівник, як і я», — ​подумав оберкомісар, але зброї не опустив. 

Незнайомець, втім, не зупинився, а продовжував наближатися, попри те, що бачив націлену на нього лефошівку. 

— Стій! — ​наказав йому Вістович. 

Той не реагував. 

— Стій! Хто ти? 

Палець його ліг на рушничний гачок. 

— Думав, сховаєшся від нас? — ​озвався нарешті невідомий. — ​Думав, утечеш від більшовицького гніву? Уникнеш кари за те, що, мов щур, вивідував таємниці в нашому тилу?.. Ні. 

Знайомий голос! До біса знайомий голос, бо той, хто зараз промовляв до Вістовича, здався йому підозрілим ще тоді, коли вони вперше зустрілись у «Боксерському клубі». Тільки цю підозру чоловік заховав глибоко в собі, аж доки зовсім про неї не забув. А так не можна! Фаховий поліціянт не припускається таких помилок. Він завжди мусить прислухатися до інтуїції. Це було його золоте правило, яке він порушив. 

Чоловік підійшов ближче, і Вістович тепер чітко бачив обличчя Сташенка. 

— Стій! — ​востаннє наказав він йому, проте одразу ж вистрілив. 

Відголос пострілу ще гуляв тунелем, коли обличчя нападника, перекошене від люті, опинилося просто перед ним, а біля горла Вістович відчув холодний дотик ножа, що вже розтинав йому шкіру. 

Все, як у сні. 

Епілог 

Лондон 

осінь 1922 року 

Двадцятирічна Кетрін Спаркс, позаштатна кореспондентка мистецького часопису «The London Magazine», картала себе за те, що прийшла на зустріч майже на сорок хвилин раніше домовленого часу. Падав холодний вересневий дощ, і їй нічого не залишалося, як зайти до ресторації готелю «Коринтія», у якому їй призначив зустріч Вальтер Стерлінґ, австрійський автор, чия книга «Шпигун з Ґаліції» нещодавно побачила світ у видавництві Джорджа Ньюнеса[173]. Що робити стільки часу в цьому помпезному приміщенні, трохи меншому за лондонський собор святого Павла, вона не знала, втім, тинятися в таку погоду по вулиці було б дурістю, вже не кажучи про те, що існував ризик добряче застудитись. 

— Доброго дня, міс! — ​приязно звернувся до неї метрдотель і простягнув руку в бездоганно білій рукавичці, щоб узяти її парасолю. 

Дівчина відповіла на привітання. 

— У вас замовлено столик? 

— Гадаю так, але… Чи дозволите мені просто почекати? Я, на жаль, прийшла завчасно. 

Метрдотель співчутливо кивнув. 

— Дозвольте запропонувати вам чаю. 

— Чаю неодмінно! — ​почувся збоку чоловічий голос, у якому вловлювався ледь помітний акцент. — ​І трохи бренді, як на мене, також не завадить… 

Обидвоє повернулися до мовця й побачили перед собою міцного сивуватого чоловіка в темно-коричневому гарнітурі. 

— О, ви, мабуть, містер Стерлінґ! — ​радісно вигукнула дівчина. 

— Саме так. 

— Даруйте, я прийшла раніше і… — ​вона зніяковіло розвела руками. 

— Ми з вами маємо схожу звичку. Я також усе життя боюся запізнитися. 

Метрдотель нагадав про себе делікатним «кхм» і запропонував провести їх до вільного столика. Потім записав замовлення і поспішно відійшов, залишивши їх самих. 

— Як вам наша лондонська погода? — ​запитала Кетрін, аби якось заповнити незручну паузу. 

— Мало чим відрізняється від віденської. У нас також дощить, — ​відповів Стерлінґ. 

— Ніколи не була у Відні. 

Журналістка поклала на стіл свого записника, однак з-поміж його сторінок тієї ж миті на скатертину висипалась ціла купа записок на окремих клаптиках паперу. 

— Даруйте, — ​невідомо чому вибачилась вона. — ​Якщо чесно, то це мій перший великий матеріал, і я трохи нервуюся. 

Австрієць кивнув. 

— Що ж, а я написав книжку, про яку Сомерсет Моем[174] відгукнувся, як про найгірший серед найкращих цьогорічних дебютів. Тож підстави нервуватися маємо обоє, — ​сказав він. 

Вони засміялись, напруження розвіялося, і Кетрін почала розмову ще до того, як принесли чай: 

— Чи правда, що ви були змушені вибрати собі літературний псевдонім, бо в Австрії займаєте важливу державну посаду? — ​запитала вона. 

— Займав, — ​уточнив той. — ​Рік тому довелося подати у відставку. 

— Отже, тепер ви можете назвати своє справжнє ім’я та прізвище? 

— Йоганн Шобер. Хоча Вальтер Стерлінґ мені подобається більше. 

Кетрін вправно вивела це ім’я на чистій сторінці свого нотатника і вже за мить знову звела на нього свій пильний погляд. Австрійцеві вона нагадувала його доньку: таке ж бліде обличчя, виразні темні очі й неслухняні кучері. 

— Якщо ви вже почали розкривати карти, містере Стерлінґ (з вашого дозволу я продовжу вас так називати), може, зізнаєтесь: герой вашого роману справжній? Чи він — ​просто плід авторської фантазії? Цей галичанин Адам Вістович? 

Стерлінґ помовчав. 

— Уже й сам не знаю, — ​сказав він після паузи. — ​Пам’ять часом стирає межі між реальним і вигаданим. Особливо, письменницька пам’ять. Особливо, коли