Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

Емма затягнулася папіросою і випустила тонкий прозорий струмінь диму. 

— Ти йому не зарадиш, Адаме. 

— Помиляєшся, — ​всміхнувся оберкомісар. — ​Просто з цієї кнайпи я зараз зателефоную йому і скажу, що до нього в довіру затерлась більшовицька агентка. А в одному салоні дамських капелюшків треба негайно влаштувати обшук. Крім того… 

— Більше ні слова, — ​попередила Емма. — ​Для твого ж добра… Тобі взагалі краще подбати про себе, аніж про нього. 

Вона перехилилася через стіл, майже наблизившись до нього, як для поцілунку. 

— Про твій арешт я також знаю. А ще про нього знають тутешні агенти ЧК. І якщо раптом австрійська влада вирішить передати тебе Польщі, вони вб’ють тебе тут. 

Емма відхилилася, сівши знову рівно, її тонкі нервові пальці обвили склянку з неторканим ґьоссером. 

— А ще я дуже ризикую, попереджаючи тебе. 

— То чому це робиш? 

Жінка стенула плечима. 

— Може, хочу повернути давній борг. Ти все ж таки не виказав мене тоді в Лемберзі. 

Вістович зітхнув. 

— Все марно, Еммо, — ​сказав він. — ​Ти ніяк не допомогла мені цією звісткою. Я й так знав, що ЧК рано чи пізно захоче звести зі мною рахунки… 

Вона кинула на нього холодний погляд. 

— Сучий егоїст, — ​промовили вуста, якими Вістович ще кілька хвилин тому милувався. — ​Я, між іншим, добряче ризикую, повідомляючи тобі це. 

— Мені жаль. 

Здавалось, тепер настала мить, коли обидвоє мали б підвестись і розійтися в різні боки, проте ані Емма, ані її співрозмовник не рушили з місця, мовби чекали когось третього, хто мав би підійти й сказати заключні слова замість них. 

— Ну, гаразд, я маю ще дещо, — ​першою порушила мовчанку Емма і, загасивши папіросу, відкрила свій ридикюль. Звідти вона дістала елеґантний брульйон в оксамитовій оправі. Вістович мимоволі придивився до цієї зґрабної речі. Його завжди дивувало те, як хтось вміє зберігати свої записники цілими й охайними, тоді як його власні втрачають пристойний вигляд вже за тиждень користування. 

Перегорнувши кілька сторінок, жінка розгорнула його на стрункому, акуратно пронумерованому спискові. 

— Якщо і це не вартуватиме твого мовчання… — ​її голос ледь помітно затремтів. 

Трохи повагавшись, Емма простягнула Вістовичу свого розгорнутого записника. 

— Що це? — ​запитав він. 

— Список усіх клієнток мого салону. 

— І навіщо він мені? 

— Переглянь… 

Оберкомісар пробігся очима згори донизу. Почерк у Емми був такий же гарний, як і її нотатник. Своїми бездоганними рядами рівних літер вона могла би змагатися з найкращими каліграфістами. 

— Все одно не розумію, — ​розвів руками Вістович. 

— Невтямки, як ти міг бути найкращим сищиком Ґаліції, — ​промовила Емма. 

— Але жодного з цих прізвищ я не знаю! — ​знервувався той. 

— Переглянь імена. 

Чоловік знову занурився у список і раптом заціпенів. 

— Бейла, — ​промовив він. — ​Бейла… Гофман. 

Емма з тріумфальною напівусмішкою на вустах, очевидно втішаючись його раптовою розгубленістю, запалила другу папіросу. 

— Але ж… збігається тільки ім’я… Прізвище інше, — ​продовжив оберкомісар, хоча розумів, що в цю мить має щонайменше кумедний вигляд. 

— По-твоєму, я не впізнала ту, за якою спостерігала в товаристві Лібанського? — ​мовила жінка. — ​Будь певен. Це твоя Бейла. 

— Отже, вона у Відні. 

— Тільки останні два тижні. Її чоловік… — ​тут Емма зумисне зробила паузу, начебто для того, аби ковтнути ґьоссеру. — …чоловік її торговий аташе, тож подружжя багато мандрує. У Відні, як я зрозуміла, збираються зупинитися на місяць-два. От пані Гофман і вирішила трохи оновити в мене свій гардероб. 

— Що ж, спасибі, Еммо, — ​промовив Вістович, відчуваючи, як до горла в нього підступає важкий клубок. — ​Тепер я принаймні впевнений, що з нею все гаразд. 

На хвилину йому здалося, що на обличчі жінки промайнуло співчуття. 

— Цей шлюб її просто врятував, — ​пояснила вона. — ​Сам знаєш, що творилося у Львові два роки тому. Бейла, лише завдяки протекції майбутнього чоловіка, змогла вижити і вибратися з Галичини, а тепер і розпочати нове життя. 

Вістович відвів погляд. 

— Вона заслуговує на це, — ​сказав він. 

— Влаштувати вам зустріч? — ​раптом запитала Емма. 

Оберкомісар повернув їй записник і, трохи подумавши, заперечливо хитнув головою. 

— Я маю час тільки до ранку. До того ж… — ​він дістав з кишені пулярес, аби заплатити за випивку. — ​Не хочу її тривожити. 

Він підвівся. 

— То як, ми домовились? — ​запитала Емма. — ​Не викажеш мене Шоберу? 

— За умови, що його життю нічого не загрожує. 

— Даю слово. Нам потрібно тільки, щоб він пішов з посади. 

— І як ви це влаштуєте? 

— Нам дещо відомо про його сина-художника. 

— Що саме? 

— Що він warmer Bruder[166], — ​незворушно промовила жінка. — ​Ти навіть не уявляєш, яка це пожива для бульварної преси… 

Краєм ока Вістович уловив, як з-за протилежного столика підвелося двоє чоловіків. Вони начебто зібралися виходити з кнайпи, але він був переконаний, що вийдуть тільки після нього. Хоча б тому, що один із них не зводив з нього очей. 

— Щодо Шобера, то це підло, Еммо, — ​сказав він. 

— Але дієво, — ​відповіла вона. — ​За теперішніх часів, перебирати засобами не випадає. 

Він одягнув плаща. 

— Оті двоє проведуть мене додому? Чи до найближчої канави? — ​з усмішкою запитав він, кивнувши вбік незнайомців. 

Жінка стенула плечима. 

— Щиро кажучи, не знаю, — ​відповіла вона. — ​Але я, здається, про все тебе попередила. 

Чоловік надягнув капелюха і востаннє вловив її погляд. 

— Прощавай, Еммо, — ​сказав він їй. 

— Прощавайте, дорогий комісаре Вістовичу, — ​стишено мовила жінка. 

Львів’янин попрямував до виходу, і двоє невідомих, як він і передбачав, подалися за ним услід. 

Чоловік пішов спочатку повільним кроком, а далі потроху почав прискорюватись. Дві тіні позаду незмінно дотримувались при цьому сталої дистанції, не збільшуючи її, хоч і не скорочуючи. Вістович не озирався, але добре відчував їхню присутність. По шкірі пробігли знайомі сироти. Так бувало завжди, коли небезпека буквально дихала йому в карк. 

Трохи поміркувавши, оберкомісар спочатку рушив добре освітленою Рінґштрассе, але не пройшовши й сотні кроків, несподівано звернув праворуч у напрямку Шведського мосту[167]. 

Ліхтарів на вулицях, що вели до набережної, було значно менше, хідники під ногами нерівні та помережені дрібними ямами, і чоловік з приємністю дослухався, як переслідувачі позаду час від часу спіткаються, стишено при цьому лаючись. Сам же він чудово знав тутешню дорогу і не раз, будучи на службі, проходив тут по кілька разів за ніч. 

Уже за п’ять хвилин у темряві почувся плюскітливий шепіт Дунаю, а в ніздрі вдарила важка річкова