Богоміл Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов

Природа, між нами кажучи, досить жалюгідна, з цим цементованим каналом і рідкою поскубаною травицею довкола, та ми не прийшли сюди кохатись. Сідаємо. Я припалюю цигарку й опускаю долу замріяний погляд. І що я бачу? На лівому черевику в мене зовсім послабився шнурок. Встаю, зав'язую шнурок, відтак зовсім байдужим тоном кажу:

— Минулого разу ви зауважили, що такі, як я, люди отруєні недовірою, чи щось у такому роді. Але якщо ми частково отруєні, то вас — даруйте на слові — вже можна забирати в морг.

— Можливо, й так, — байдуже відповідає жінка..

— Але навіщо вам така недовіра?

— Вона захищає мене від ударів в обличчя.

— Ну, якщо так… Але в мене таке враження, що, поки ви захищаєте обличчя, вам загрожують удари з тилу.

Дора дивиться на мене, наче розуміє, що саме я хочу сказати, але мовчить. Я теж певний час мовчу, зосереджено курю й радію з того, як я спритно зав'язав шнурок на черевику. Потім недбало запитую:

— Невже ви справді вважаєте себе чимось зобов'язаною перед Філіпом?

— А як же інакше? Він дав мені стільки уроків життєвої мудрості.

— Овва! Чи не могли б ви хоч один з тих уроків переказати мені?

— Звичайно! Та краще зверніться безпосередньо до нього. Ви зробите йому приємність.

— Не знаю, скільки він за це з мене здере…

— Не візьме й копійки. Уроки він дає безкоштовно. Йому досить того, що він відчуває себе добродійником підростаючого покоління. Якщо, скажімо, Моньо з'явився до товариства неголений або Спас зробив якийсь хуліганський вчинок, Філіп лише похитає головою й жалісно скаже: «Не можна так, діти. Найпевніший спосіб жити непорядно — мати вигляд порядної людини. Хоч який би ти був забруднений, ніколи не поводься брутально, бо на тебе відразу ж накинуть оком…»

— Мудра думка.

— А якщо побачить, що Магда задивляється на якийсь столик, — таємниче підведеться й нагадає: «Не забувай, люба, що повіям платять за тарифом. Важкоприступна жінка може одержати куди більше…» І ще низка подібних сентенцій.

— Тепер я розумію, чим ви йому так зобов'язані, — кажу я.

Я мав на увазі одне, а жінка подумала про інше. Її обличчя раптом кривиться, наче я дав їй ляпаса. Потім за якусь мить на ньому знову з'являється вираз байдужості.

— Облиште вашу недовірливість, — зауважую я, розлючений більше на себе, ніж на неї. — Гадаю, що моя думка вам зрозуміла: чим ще може тримати вас Філіп після всього цього?

Вона не відповідає.

— Шантажем?

Знову мовчання.

— Шантажем чи ні? Відповідайте!

Жінка ніби готується щось сказати, потім ковтає слину й лише киває головою.

— Чим він шантажує? Вашим минулим?

Вона знову киває. В мене таке відчуття, що вона заплаче, та я поспішаю заспокоїтись: такі вперті натури не плачуть.

— Ну, про ваше минуле я знаю. Воно справді не рожеве, але це вже перегорнута сторінка. Якщо людина кохає, вона повинна зрозуміти вас…

— Зрозуміти? — майже нечутно запитує Дора. — Що саме зрозуміти? Те, чого я й сама не розумію?..

— Буває, — заспокоюю її. — У вашій короткій біографії справді є три періоди, які дуже різняться один від одного. І якщо між другим і третім усе ще можна знайти певний перехід, який до того ж дуже обнадіює, то між першим і другим…

— … лежить прірва?

— Атож.

— Це якраз та прірва, в яку я провалилась.

— Випадково послизнулися?

— Навпаки: спроба самогубства.

Вона більш нічого не каже з цього приводу, як нічого не сказала й під час минулих допитів, протоколи яких я перегорнув сьогодні.

Сутеніє. Небо над будинками ще світле, а над нами воно вже темно-синє й на ньому де-не-де мерехтять самотні зірки. Вдалині блищать на мосту ліхтарі. У віттях дерев шелестить вечірній вітерець.

— Гаразд, — кажу я, — не буду вас випитувати. Це ваша особиста справа. З ким не трапляються невдачі — покине кохана людина, чи ще там щось…

— Мене покинув батько…

Ох, ці вже батьки! І вона сфабрикувала собі виправдання по батьковій лінії.

— Як: пішов із сім'ї чи вигнав вас?

— Зовсім ні. Просто покинув мене.

— А матері у вас немає? — запитую я, хоч відповідь мені відома наперед.

— Моя мати померла, коли мені було тринадцять років.

— У тринадцять років це тяжка втрата… Вона однаково нелегка раніше чи пізніше. але в такому віці…

— Я пережила цю втрату не дуже важко. Звичайно, я любила свою матір, але без особливого… тепла… бо вона була не з тих людей, які викликають до себе щось більше, ніж повагу… Вона була людиною настрою, найчастіше роздратована або сувора, завжди готова зробити тобі зауваження або за щось вилаяти. Тільки я поверталася зі школи, відразу ж: «Сідай за уроки!»— «Та я ж щойно зі школи!» Ні: «Сідай вчити уроки!» В такий же спосіб вона командувала й батьком: «За обідом газет не читають!», «Взуй черевики — сьогодні чудовий ранок!», «Цьому піджаку тут не місце!» — і все в такому ж дусі. Вона робила це, звичайно ж, дбаючи про нас і про порядок у квартирі, і їй, мабуть, не спадало навіть на думку, що в людини може урватися терпець від її отаких турбот…

Вона говорить, неуважно дивлячись на міст, і за звичкою різко жестикулює руками. Потім замовкає й мимохіть зиркає на мене: