Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

— Дивись, Миколко, он підхоже місце!

— Справді!.. А я сидів, сидів, просто перед собою дивився і не бачив. Пішли!..

За кілька хвилин вони вже вилізли на вершину стіжка, кимось обв'язаного внизу дротом; очевидно для того, щоб вітер не розвівав сіно. Лежати було м'яко, тепло, та й зверху хлопці поклали сіна, закрившись з головою. Гостро тхнуло прілим, і від цього ще більше розморювало. Хлопці заснули таким міцним сном, що ні злива, ні град, ні сніг, — здавалося, ніщо не могло б їх розбудити.

І все-таки Вітя прокинувся. Він прокинувся від дивного шуму, що долинав знизу, десь з-під копиці.

Він підвів голову, прислухався: поруч тихо сопів Миколка, вітер шелестів сіном… Ні, йому не вчулося. Справді під самим стіжком неначе хтось ходить, гучно тупаючи ногами. А що це? Голоси! Так, безсумнівно, хтось говорить. Але де?.. Може, це облуда слуху?

Вітя обережно розгріб сіно над головою і визирнув. На полі вже темніло; далекі будиночки розтанули в присмерку, дощ ущух і в розривах хмар де-не-де світліло небо. Намагаючись не шелестіти, він виповз з-під сіна і спустився на землю. Ніяких ознак людей і не видно. А проте тут, біля самої землі, приглушені голоси чути значно виразніше.

Можливо, люди сидять по той бік стіжка? Вітя поповз ліворуч, і голоси стали віддалятися. Тоді він змінив напрямок — голоси зазвучали чіткіше. Ще кілька рухів, і він почув їх майже поряд. Але дивно, вони долинали з глибини стіжка. Вітя взявся за дріт, яким було обв'язано стіжок, і раптом у цьому місці відсунувся снопик сіна. Вітя злякано відсахнувся: просто перед ним темнів круглий отвір. Він одразу все зрозумів. Стіжок поставлено для маскування, він накриває дот. А в самому доті, очевидно, солдати. Мабуть, їх там не було, коли вони з Миколкою вилазили на стіжок. Що ж тепер робити? Як вибратися?

Вітя швидко поправив розворушене сіно, приліг біля стіжка і став уважно слухати. Дивно — там, усередині, говорили по-російськи!

— Так, діло кепське, — повільно мовив низький чоловічий голос. — Бісові душі, що вигадали!..

Другий співбесідник, з високим, тонким голосом, що зривався на самих верхах, і тоді здавалося, що чоловік захлинається, видимо, розвивав далі свою думку.

— Тікати нам треба! Уб'ють нас з тобою, Василю Дмитровичу, їй-богу вб'ють!..

— А хто тобі все це сказав?

— Не варто й згадувати!.. Сам же ти все чув.

— Ну, то ж він казав про полонених і мобілізованих, — не здавався бас. — А ми хто?

— Зрозумій же ти, їм це байдуже! Вони хочуть, щоб жодна миша не знала, де цей дот стоїть… Зараз ми з тобою в охороні, а завтра роботи закінчать і почнуть підмітати. І разом із сміттям — і нас з тобою… на звалище, в рів!..

— Який рів? — насторожився бас.

— Той самий, що недавно за селом екскаватором вирили.

— Сказав! То ж рів проти танків…

— Яких танків? Не будь дурником! Тільки-но побудують останній дот, там розстріляють усіх, хто працював. Зрозуміло?..

— А ми ж не працювали!

— Зате більше за всіх знаємо.

В доті замовкли. Вітя відчув запах самосаду; дим виходив через отвір доту, як у душник. Видно, там безперестанку палили.

— Так, діло кепське, — повторив бас. — Куди ж податися, не знаю…

— А я знаю, — відповів другий співбесідник. — Давай украдемо бланки, сфабрикуємо собі посвідчення, що нас посилають на Україну, у відрядження, і махнемо…

— Вірно, Петре, ти маєш рацію. Нічого іншого не залишається… — Голос понизився майже до шепоту: — А що, як втекти до партизанів, га? Покаятися. Може, простять!..

— Що ти! Що ти! — з жахом вигукнув другий. — З вогню та в полум'я! Доводь їм, що нас не підіслали. Уколошкають, і край…

Басистий важко зітхнув:

— Прокляті ми, Петре!.. Немає нам місця на землі. Загинемо, і не згадають, де наші кості заховані…

— Ну от, розплакався!.. Значить, вирішили — тікаємо?

— А коли?

— Як управимося, так і гайнемо. Тижнів за два.

— Згода! Грошей треба запасти і продуктів.

— Неодмінно… Ну, ходімо, Василю Дмитровичу, скоро зміна — кинуться нас шукати.

В глибині доту брязнули приклади. Вітя завмер. Зараз вони вилізуть! З якого боку? Але швидко зміркував: оскільки тут проріз амбразури, то вихід повинен бути десь з іншого боку. І він не помилився: вихід з доту знаходився метрів за десять, на схилі невисокого горба. Там було влаштовано лаз у траншею, а для маскування його прикривав великий, закопаний у землю кущ.

Поліцаї по одному вилізли на поверхню і зупинилися, щоб оглянутися довкола. Вітя понад усе боявся зараз, щоб Миколка, прокинувшись, не видав себе.

Вигляд у поліцаїв був жалюгідний. Один, високий, з маленькою пташиною головою і вузькими плечима, нетвердо ступав довгими ногами, другий, низький, сутулий, дріботів поряд, жваво жестикулюючи: очевидно, наводив якісь нові докази.

Вітя зачекав, поки їхні постаті зникли вдалині, швидко вибрався на стіжок і розштовхав Миколку. Той зразу навіть не повірив схвильованій і плутаній розповіді. Та, коли, спустившись додолу, вони разом оглянули те, що було прикрито сіном, сумнівів не залишилося. Під стіжком сховався великий дот, в якому, проте, ще не було зброї.

— Ти запам'ятав, як звуть цих поліцаїв? — запитав Миколка.

— Запам'ятав: одного — Василь Дмитрович, а другого — просто Петро… А що?

— Можливо, це згодиться.

— Тут нам лишатися небезпечно! — сказав Вітя.

— Так, треба тікати… Вартові, мабуть, приходять у доти погрітися, можуть знову повернутися…

Вони вийшли на дорогу. За той час, що хлопці провели в стіжку, значно похолоднішало. Дув пронизливий північний вітер. Миколка відчув, що на його щоку впало щось холодне. Він підвів руку і побачив на рукаві білі сніжинки. Нагло повалив густий, липкий сніг. Він шмагав у обличчя, сліпив очі, падав на дорогу і змішувався з гряззю.