Джон Гендс - Темрява на світанку

– У Первомайську переважають шахти з ракетами СС-24, найбільш сучасними, тими, які російські військові бажають збереїти за собою, незважаючи на угоду «СТАРТ-2». Командир бази в Первомайську – шельма: він симпатизував гекачепістам 1991 року й мусив би бути у в’язниці разом із ними, але Москва воліє мати відданих їй командирів ядерних сил за межами Росії. Він співробітничав би з будь-якими змовниками, які мають намір кинути російські війська в Україну. – Мельник зробив ще одну затяжку. Я поставив би на Первомайськ.

– Це не гра в рулетку, – буркнув Степаняк.

– Отже, ми можемо бути цілком певні, хто зробить телефонний дзвінок про врочисту клятву на вірність? – запитав отець Танюк.

Мельник похитав головою.

– Це явно не може бути командир бази. Ніхто йому не повірить. Це може бути командир одного з батальйонів.

– Слід чекати того, про що я говорив, – сказав Степаняк.

– Друге питання – «як?», – вів далі Мельник. – Він накреслив на аркуші ще одну колонку. – Кожен ракетний центр – це зовсім не «центр», а досить велике ракетне поле. Іноді, як у Первомайську, на такому полі розміщено від дев’яти до десяти ракетних комплексів, а кожен комплекс – це ракетний батальйон: від шести до десяти ракет у шахтах на відстані не менше чотирьохсот метрів одна від одної. Кожний батальйон обслуговує ракети в чотири зміни, три зміни на добу й одна зміна в запасі. Кожна зміна нараховує десять офіцерів і дванадцять солдатів і розділена на чотири команди: команда одержання та обробки інформації, команда наведення на ціль, інженерно-механічна команда й пускова команда. Команди перебувають в окремих бункерах і є невід’ємними складовими управління ракетами. Це означає, що про вірність Україні має оголосити мінімум одна зміна, а найбільш вірогідно – всі чотири зміни, тобто приблизно дев’яносто «зрадників». Охорона патрулює траншеї навколо кожного ракетного комплексу.

– Стривайте, – сказав Степаняк. – Ці подробиці мають бути цілком таємні. Ви говорили про недовіру до мене. Гадаю, ви поясните, звідки так багато знаєте.

Вуса Мельника піднялися від самовдоволеної посмішки.

– Отець Танюк не сказав тобі? Я – майор. Служив у стратегічних ракетних військах.

– Де? – не повірив Степаняк.

– У Дров’яній, на південь від Чити, кілометрів за 175 від монгольського кордону. Але всі радянські центри стратегічних ракет керуються за однаковим принципом. Це частина радянського менталітету.

– І коли ти раптом вирішив покінчити з престижним становищем військового й працювати за копійки в ненадійній організації?

Мельник уважно подивився на Степаняка.

– Після того, як мене взяли подивитися на ядерне випробування в Семипалатинську. Це було одночасно з вибухом у Чорнобилі.

– Прошу вас, – сказав отець Танюк, – суперечки нас нікуди не приведуть.

Мельник поклав руки на стіл і погрозливо нахилився над Степаняком.

– Навіть якщо ми повіримо йому, отче, нам ще треба дізнатися «як?», а також «коли?».

– Маєш якісь пропозиції? – запитав Танюк.

Мельник наморщив губи.

– Ми могли б заманити Петросяна на зустріч і примусити його говорити.

– Ніякого насильства, – сказав Танюк.

Мельник стенув плечима.

– Ви не будете замішаний, отче.

– Побережи свої сили. Мельник, – сказав Степаняк. – Я певен, що Петросян знає не більше за мене. Він лише пішак, як і я. Ну, може, він слон. Але єдиний, хто знає ввесь план гри, – це гросмейстер Красін.

– А хто той єдиний, хто може дістатися до Красіна? – в’їдливо запитав Мельник.

– На мене не розраховуйте. Звільніть мене від цього. – сказав Степаняк.

– Злякався?

– Це не мій стиль боротьби. Я зробив достатньо, розповівши вам усе, що знаю.

– Злякався. А тим часом твій приятель-гросмейстер веде гру навколо кількох наших ядерних ракет перед тим, як розрізати Вкраїну навпіл.

Отець Танюк подивився на Степаняка. Небо світліло. Скоро над вільною Україною настане світанок. Але чи надовго вільною?

– Тарасе, – запитав Танюк, – ви можете обманути Красіна й, не зустрічаючись із ним, одержати докази, які нам потрібні, щоб передати Заходу?

– Як?

– Подзвоніть. Скажіть йому: вас турбує, що заява, зроблена вами від імені Бондаря, буде не досить правдоподібною, бо американці вірять, ніби ракети не можна запустити без кодів, запроваджених з Москви. Ярослав запише розмову.

Степаняк глянув на Мельника.

– Ніяких проблем. Я повернуся за годину з пристроєм, що монтується в телефон.

Можливо, то був дія нього вихід – зупинити вторгнення, не наражаючись самому на небезпеку. Якщо це спрацює, Красін опиниться в російській в’язниці, перш ніж зможе дістатися до нього, Степаняка.

– Я спробую, – сказав Степаняк, ковтнувши слину.

Він сидів на стільці в однокімнатній квартирі священика, відчуваючи спиною погляд Мельника. Не зводив ока з червоного телефонного апарату на маленькому столику й чорного дроту, що йшов до касетного магнітофону на підлозі.

Степаняк прокашлявся, вогкою, холодною рукою підняв трубку, набрав код і московський номер і, почувши голос, назвав свій пароль:

– Це Еліот. Мені потрібно поговорити з Лєсковим.

Другий голос теж не належав Красіну. Степаняк повторив своє прохання.

– Лєскова немає, він у Києві, – почув він у відповідь.

Степанякові стало кепсько. Події, видно, розгорталися дуже стрімко.

– В мене термінове питання. Треба погодити з ним поему, яку він доручив мені підготувати. Ви можете дати мені номер його київського телефону?

– Еліот, кажете? Почекайте, – після, здавалося, години мовчання в трубці знову почувся голос: – При нагальній потребі я вповноважений дати вам номер його телефону.

Степаняк записав київський номер і обернувся. Мельник і Танюк дивилися на нього. Він глибоко вдихнув і знову підняв трубку.

– Слухаю! – голос належав Красіну.