Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

Коваль звичними великими кроками вийшов з подвір'я і підійшов до своїх супутників із Гринфорда, які насправді були у дружніх стосунках майже з усіма тут присутніми. Кожен сказав кілька слів на виправдання коваля, і ніхто навіть не подумав у них засумніватися. Після їхніх свідчень невинуватість Симеона стала такою ж очевидною, як і осяйний шпиль церкви, що височіла над ними.

Після цього на ковалевому подвір'ї запанувала тиша, яка, однак, була промовистішою за будь-які слова. У нестримному бажанні зав'язати розмову вікарій звернувся до католицького священика:

— Чим той молот вас так сильно зацікавив, отче?

— Таки неабияк зацікавив, — відповів отець Браун, — зокрема тим, що це один із найменших молотів у кузні.

Почувши це, лікар мерщій підбіг до отця Брауна.

— Присягаюся святим Георгієм, це правда, — схвильовано вигукнув він, — хто б обрав такий невеличкий молот, коли поряд лежало з десяток молотів більших і важчих?

— А тоді, вже тихішим голосом, сказав на вухо вікарію: — Тільки така людина, яка не мала сили підняти ті більші молоти. Я маю на увазі не різницю у силі та відвазі між чоловіком та жінкою, а, скоріше, у силі й здатності рук звести такий молот над головою. Спритна жінка може легким молотом, не кліпнувши, убити десятьох чоловіків, але великим і важким — не зможе вбити навіть таргана.

Вілфред Богун витрішкувато дивився на лікаря, немов у гіпнотичному переляці, але отець Браун, натомість, ледь нахиливши голову, слухав лікаря уважно і з неприхованим інтересом. Лікаря це заохотило, і він продовжив ще емоційніше:

— Чому є такі недоумки, які вважають, що єдиний, хто ненавидить коханця жінки, — це її чоловік? Але ж у дев'яти випадках з десяти саме жінка найбільше ненавидить свого коханця. Погляньте на неї, — лікар зробив рух у напрямку ковалевої жінки, — хтозна, чи він їй зрадив, чи якось ще образив, але довів аж до сліз.

Рудоволоса ковалиха, сидячи на лавці, нарешті підвела голову. На її красивому обличчі ще не висохли сльози. Труп притягував її розосереджену увагу, немов магніт, і вона втупилася у нього беззмістовним поглядом.

Вельмишановний Вілфред Богун зробив такий жест, ніби відмахнувся від лікаря, не бажаючи більше його слухати, але отець Браун, струсивши попіл, що впав на його рукав з ковальської печі, звернувся до нього, як звичайно, у своїй спокійній манері:

— Ви схожі на багатьох лікарів, — сказав він. — Ваша теорія медицини, як розумію, багато в чому базується на припущеннях. Але я не можу погодитися з вашим трактуванням певних моментів фізіології людини. Я визнаю, що жінка іноді має набагато більше мотивів убити свого коханця, ніж її чоловік. І я можу погодитися, що вона завжди вхопить меншого молота, а не більшого. Але тут справа доходить до фізичної нездатності. Жодна жінка, народжена на цій землі, не могла б так понівечити голову чоловіка.

Він хвилину помовчав, а тоді додав:

— Люди чомусь не зрозуміли усієї суті справи. Той чоловік мав на голові сталевий шолом, а молот розбив його з такою легкістю, ніби він був зі скла. А тепер погляньте на ковалеву жінку: які в неї тендітні руки!

Серед громади знову запала тривала мовчанка, аж доки лікар не спромігся на безрадісну заувагу:

— Звичайно, я можу помилятися, усе можна заперечити. Але я думаю, що лише ідіот міг ухопити малий молот, коли мав чудову нагоду скористатися великим.

При цих словах тонкі й тремтячі руки Вілфреда Богуна потягнулися до голови і, здавалося, вчепилися у рідке жовтаве волосся. За якусь мить вони опустилися, а їхній власник вигукнув:

— Ось, ось що я хотів почути, ви сказали саме те, що я хотів почути, — а потім менш емоційно продовжив:

— Лікарю, ви сказали, що лише ідіот міг вхопити малий молот, коли мав нагоду скористатися великим?

— Так, саме це я сказав, — підтвердив лікар. — А в чому, власне, справа?

— А в тому, — відказав йому вікарій, — що це зробив не хто інший, як справжнісінький ідіот.

Присутні втупили у нього зацікавлені погляди, і він, заохочений, продовжив фальцетом:

— Я — священик, а священик не може пролити кров. Я маю на увазі, що священик не може довести чоловіка до шибениці. І я, дякуючи Богу, можу тепер зрозуміти, хто це зробив: це зробив той злочинець, якого, за законом, не можна притягнути до кримінальної відповідальності.

— То ви його так і не назвете? — поцікавився лікар.

— Його не повісять, навіть якщо я оголошу, хто він, — відповів Вілфред Богун, розпачливо, але, водночас, вдоволено посміхаючись. — Коли я вранці зайшов до церкви, то застав там божевільного, який, вочевидь, молився, — це той бідолашний Джо, що юродивий від народження. Бог його знає, про що він там молився, але він такий дивний, що, мабуть, усі його молитви просто химерні… Цілком ймовірно, що той лунатик молився перед тим, як убити людину. Востаннє я бачив його біля мого брата, який, здається, якось кепкував з нього.

— Присягаюсь Юпітером, — вигукнув лікар, — нарешті щось прояснюється. Але як ви можете пояснити…

Вельмишановний Вілфред Богун аж тремтів, так йому кортіло знайти ключ до правди.

— Хіба ж не бачите, не бачите, — з гарячковістю вигукував він, — що це єдина гіпотеза, яка пояснює всі дивні речі й дає відповідь на всі загадкові запитання. Зокрема, на ті дві загадки, що стосуються малого молота і сильного удару. Коваль міг би завдати такого удару, але навряд чи він обрав би для цього малий молот. Його жінка взяла б саме малого молота,