Борис Левандовський - Бабай

хвостом. Хлопчик серйозно захвилювався: а що, як усе-таки помилка? Тоді це означало б…

Однак монстр раптом різко обернувся до вікна, вишкіривши довжелезні гострі зуби. І Назар готовий був заприсягтися, що тієї миті роздивився у його маленьких близько посаджених очах справжній страх.

І цей страх сам по собі був жахливий.

Водночас Назар помітив, як межі тунелю почали тремтіти під впливом світла і стискатися. Не він один. Бука, забувши про виснаженого Михайла Левшиця, побіг до рятівного отвору в підлозі; шерсть на ньому вже почала жевріти. Він стрибнув у нору, що стрімко затягувалася, уперед ногами, ніби пірнав у воду «солдатиком». Але на півшляху застрягла його широка грудна клітка. Пронизливо заревівши, монстр засмикався, завертів застряглим тулубом. І йому вдалося протиснутися до плечей. Назар у німому розпачі спостерігав, як він іде, зникаючи в недосяжному для згубного сонячного світла місці. Ще трішечки, ще…

— Ні-і-і!.. — закричав Назар, це в змозі стерпіти такий фінал, і, підбігши до майже замкнутого тунелю, схопив бабая за вуха. Потягнув якомога сильніше, втримуючи його голову.

Сил вистачило рівно на дві секунди.

Але більше й не треба було. Отвір тунелю остаточно зійшовся, начисто зрізавши голову чудовиську. Вона завалилася на бік, з відкритої пащі випав довгий вузький язик, очі вискочили з очниць і лопнули. Огидний натюрморт довершила темно-кармінова, майже чорна, грузька калюжа, яка розтеклася довкола.

Назар знесилено опустився на долівку перед тим місцем, де назавжди зник тунель.

І здригнувся, коли раптом позаду нестримно розреготався батько.

За п’ять хвилин денне світло, що яскравішало з кожною миттю, просто розчинило в собі голову Того, Хто Стукав По Трубах.

Вона навіки зотліла…

Батько із сином сиділи на встановленому у законних географічних координатах ліжку, припавши спинами до стіни, побиті і виснажені. Яскраве сонце заглядало до вікна, наповнюючи кімнату бадьорими ранковими променями. І йому у відповідь посміхалось інше, зовсім крихітне, на грудях Назара.

— Боюся, маминими казочками про козюльника тебе вже не злякаєш, — посміхнувся Левшиць, кладучи руку на плече сина.

— Та плювати я на нього хотів, — безтурботно розсміявся хлопчик і подивився на батька. — А нам… доведеться про все розповісти мамі?

— Нам сухенькими з води цього разу точно не вийти — доведеться багато чого пояснити, — Левшиць критично оглянув безлад у дитячій, себе, потім Назара. — Дуже багато чого. Але, думаю… — він виразно підняв брови. — Для всіх буде краще, якщо в нас із тобою з’явиться один дуже великий спільний секрет.

— Угу, — погоджуючись, закивав Назар. — Адже їй це зовсім ні до чого. Але… тобі, напевно, хотілося б довідатися, як усе трапилось?

— Я не проти послухати. Якщо ти сам цього хочеш, звісно.

Хлопчик помовчав хвилину, збираючись із думками і повертаючись у той серпневий ранок…

— Ви з мамою тоді перевозили речі. Я був сам у вашій кімнаті та дивився у вікно. А потім випадково вдарив по трубі… — почав Назар.

Епілог

Провідавши Валерію в лікарні, вони ненадовго розлучилися.

Назар чекав біля центрального входу, поки батько розмовляв із лікарем, з яким спеціально познайомився три дні тому, коли вони вперше провідували Валерію. Завтра мама поверталася додому.

— Вдалося? — ледь батько ступив за двері, до нього нетерпляче підбіг Назар. Левшиць задумливо поглянув на хмари, що пропливали високо в небі, ретельно висякався в носову хустинку і тільки тоді, подивившись на сина, котрий знемагав від нетерпіння, ствердно кивнув.

— Круто! Ти молодець, татку! — Назар переможно зобразив серію ударів по невидимому супротивнику.

Щоб довести справедливість отриманого компліменту, Левшиць гордо продемонстрував зелений клаптик паперу із цілим стовпчиком підписів у нижньому правому кутку і складним орнаментом численних печаток і штампів — у лівому.

Вони повернули на алею парку, що оточував будівлю лікарні, і покрокували зовсім не в тому напрямку, звідки прийшли. Зелений папірець, що перекочував із рук Левшиця-старшого до Левшиця-молодшого, означав, що в них сьогодні намічається ще один важливий візит.

— Думаєш, він упізнає тебе?

Назар торкнувся до приколеного до сорочки яскраво-жовтого значка.

— Упізнає. Звісно, впізнає.

Той, що згорів
1

Коли Жанна повернулася з малоприємного в негоду, але вимушеного турне по магазинах — останні запаси вичерпалися ще вчора — пролунав телефонний дзвінок. Вона віднесла на кухню пакети, там же прилаштувала сушитися мокрий плащ і аж тоді зайшла до кімнати, щоб узяти слухавку. Телефон устиг двічі замовкнути і стільки ж разів почати дзвонити знову.

Останнім часом їй дзвонили рідко, та й то переважно помиляючись номером. А зараз, швидше за все, намагались зв’язатися з рекрутингового агентства — нічого, нікуди вона від них не