Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

щоб до хати ніхто не зайшов! «Якщо коровай сяде, то біда обсяде». Прийшли сім рожнівських коровайниць, закосичених барвінком, із ладних родин, добрі ґаздині, вікували в гараздах, гріха великого за собою не знали. «Благослови, старосто», – кажуть до Танаса, Варвариного вуйка, що мав старостувати на весіллі. Кладуть серед хати ночви, насипають борошно із семи міхів, б’ють семеро яєць, ллють воду із семи криниць. Далі перекладають тісто в діжу, місять, співають. І треба ж, щоб Палагну в саму середу до Варвари принесло? Солі позичити прийшла: «чисто з голови вилетіло», «простіт дурну», «на другий раз не прийду». Варвара прибігла до Стефки, сльози течуть, аж заходиться.

– Не бери собі дурного до голови, Варцю. То лише так люди кажут.

– А якщо вона ворожити приходила? Ну нащо до когось по сіль іти, коли коровай печут?

На Варварі лиця нема. Та навіть не йде дивитися, як калачиками розсоху[112] прикрашають, як обмотують її рисованим папером, як кольорові стрічки роблять. Вона схиляє голову на Стефчине плече й ковтає сльози. Стефка перший раз бачить, як Варвара плаче.

– Не журиси, Варцю. То від людий, а не від Бога.

– Якби все було лише від Бога, я би’м не гризласи. У людей з очей завидки лізут, що потому й не відмиєшси.

– Варцю, я тобі такой шос маю сказати. Чую, нудит мене. Ні на що дивитиси не годна’м, – Стефка говорить, наче щойно з хреста знята.

– Втроїласи?

– Нє… Я тяжка, Варцю.

– Як тяжка?

– Від того одного разу з Борисом. Волосся на собі рву, але вернути ніц не можу.

– Маєш й’му сказати. Нинька, завтра. Маєш й’му сказати, Стефцю, най жениси. То й’го дитина. В тебе, крім него, нікого не було. Він то видів. – Варвара вже забула про свій коровай. – Скажи, най жениси.

– Легко сказати «скажи».

Варвара обійняла Стефку й притулила до себе.

– Тобі тяжче, ніж мені, Стефцю.

Стефка не ходила на весільне зачинанє,[113] не дивилася, як хлопці несли деревце, як дівчата його вбирали. Її весь час нудило. Вона лежала на печі й глибоко дихала. «Як сказати Борисови?» – гризла її думка.

– Може, ти чимось втроїласи, Стефцю? – казала мама.

– Може’м з апетитом шос з’їла. Але то пройде, мамо.

На другий день, «на гуски», таки мусила встати. Молодий уже пішов просити з короваєм. Молода з дружками теж мала йти просити.

«Просили мама і тато, і ми вас просимо, аби прийшли до нас на вісілє», – ходили вони з Варварою й ще з однією дружкою від хати до хати. Сорочки вишивані, крайки новенькі, коси закосичені. Стефка ледве добула до вечора. На танці вже не йшла. «На маєш. То аби перед самим вісільом втроїтиси», – бідкалася мама.

На саме весілля прийшла. Мала сказати Борисові про дитину. Вона довго стояла перед дзеркалом, дивилася, чи не дуже бліда, чи нічого на лиці не написано. Поправила віночок, пальцями обмацала вишиту сорочку, струсила руками спідничку, ніби на ній щось могло бути. Взула нові черевички й пішла. Йосиф Лабенський був її дружбою. Він здалеку всміхнувся на всі тридцять два: «Нинька данцуєш лише зо мнов». «То де таке написано?» – усміхнулася про людське око. «У весільнім писаню. І цілювати мене нині мусиш, бо будут нам співати». «Подивимси, як будеш справуватиси», – віджартувалася.

Столи стояли попри стіну. Молода з молодим і дружки з дружбами сиділи під образами посередині столу. Стефка сиділа біля Йосифа. Той весь час клеївся до неї, усіляко підбивав клинці. То солоденького подасть, то до ліктика торкнеться. Стефка дякувала, але казала, що отруїлася, що має якесь зілля пити, а їсти не може. Йосиф дивувався, як то на весілля прийти і ні до чого не доторкнутися. Але нічого не казав, тільки чекав, щоб їм заспівали «Ми не будем пити ту гіркую юшку, нехай поцілує старший дружба дружку». «Гірко!» – чула Стефка. Вона виділа, як Йосиф бере її за руку, як підводить із лави і як його тепленькі м’які губи торкаються її. Усі плещуть, а вона? Вона дивилася поверх столів, поверх людських голів, ніби нічого й нікого перед нею нема. Губи всміхаються, бо мають усміхатися, а серце? Та хто його бачить під сорочкою? Добре, що не бачить! Раптом Стефка наче прокидається й засоромливо опускає очі. Гостей уже понаходило! Стефка шукає очима Бориса. Вона знає: він точно буде, бо не минає жодної можливості, аби розігнати молоду гарячу кров. Ще нема. Вона бачить його аж тоді, коли виходить із-за столу. Полегшено всміхається. Хай і не так сонячно, як завжди.

Дріботять тонкими струнами цимбали, розколисує свій голос скрипка, розгойдує й набирає духу гармошка, а далі як ушкварить музика, що аж ноги самі до танцю летять. Хлопці розбирають до танцю дівчат. Стефка оглядається за Борисом. Та де там! Де й береться Йосиф, хапає її за руку. «Ой дрібонька коломийка, дрібонька, дрібонька. Через тую коломийку болит головонька», – підспівує він музикам і розкручується з нею по колу щодуху. Вона дріботить маленькими ніжками, притупує новенькими черевичками й нікому виглядом не виказує, що в неї на серці.