Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

«Уууу-ух!» – розливається на цілу хату. Стефка й собі підспівує, бо немає нічого кращого для неї, ніж співати.

Уже і за стіл двічі сідали, і музики вигравали, що аж підошви стопталися, а Стефка на людях веселиться, сама ж ні про що інше не думає, тільки про розмову з Борисом, що кілком засіла в її голові.

Йосиф не дає їй самій і кроку зробити. Усюди водить, за неї тримається. А вона, мов пташка, шукає можливості випурхнути з його рук. Інша б на її місці за такого хлопця руками й ногами трималася. А Стефка? Вона й весілля по-людськи не бачить, хоч усміхається й сяє. Її серце терпне й стискається, наче хоче вже борше збутися тяжкої ноші, яку на нього накинено. «Ти маєш сказати, най жениси. То й’го дитина», – крутяться в Стефчиній голові Варварині слова. «Йой, Варцю, якби то так легко».

А у Варвари свої страхи. Ціле весілля лиш про комору й думає. Не за сорочку голову сушить: у неї нічого не було з Дмитром. Пляма має бути. Страх мучить, чи все вийде? Чи не будуть кликати свашок, щоб ті давали раду. Таке вже в селі було. Варвара терпне, аж у грудях коле. Її голова ніяк не відпускається цієї думки. Настала та година. Варвара стоїть перед коморою, мліє. Заходить. Свашки за нею: «Показуй свою одежину, чи ніц гострого із собов не взєла. Бо то всіляке є. Пустити туману на вісілю – то як раз плюнути». Варвара стоїть у самій сорочці. Ноги тремтять. Не дочекається, поки все закінчиться. «Дивиси, не тігни, – кажуть до Дмитра. – Абисмо довго ту не чипіли. І до кінцє то все не роби, лиш так, аби Варварин слід був, а не твій». Свашки під дверима стоять, перешіптуються, слухають. А для гостей весілля в розпалі. Цимбали грають, бубон б’є, скрипка не наспівається. Стефка танцює, ніжки біжать. Йосиф і далі від неї не відходить. Інші дівчата на нього глипають, а він лиш гордо на Стефку киває. Борис і собі поперед інших польку шкварить, що аж дівчата з ним у парі попід хмари літають.

«Зара’ маю сказати», – вмліває Стефка.

– Я вийду надвір. Скоро прийду, – каже до Йосифа, коли музики перестали грати.

– Я тебе проведу. Там темно.

– Я сама. Зара’ буду.

Стефка киває Борисові й показує оком на двері. Той дивиться на неї через верхню губу, переводить подих і таки йде. Надворі похолодніло, кожну кісточку пробирає. Чи то лиш Стефку холодом обійняло, що вона аж зубами цокотить? Потирає руки, перебирає ногами, не знає, на яку ступити. Лише місяць світить собі байдуже, наче нічого й не відбувається на цім світі.

Вони стоять коло тину. Йосиф дивиться з порога й бачить, як ті спершу перекидаються словами, як далі між ними починає кипіти, мов у казані. Далі Борис вдаряється в гнів, починає розмахувати руками…

Чи то Стефці памороки забило? Вона отямлюється аж тоді, коли бачить, як Йосиф підіймає її із землі. Як бере на руки й несе до лавки під грушкою. Бачить, як за тином Борис витирає закривавлений ніс і кривим оком глипає на Йосифа. Він не з тих, хто сидітиме маком, коли йому наступили на живе. Тепер вже й Стефка це знає. Борис чується на силі, зривається, хапає Йосифа за барки, обертає й гатить під дихало. Йосиф скручується в дугу, далі розпрямляє плечі й втирає Борисові кабаки. Той дає йому у відповідь головиць. Та що то за весілля без бійки? Добре, що не встиг здійнятися великий ґвалт. На колотнечу прибігають староста й другий дружба. Хапають обидвох попід пахви. Та то як шкуру на кисіль натягти: не пускаються, та й годі! Обидва не з тих, хто комусь попустить. Приступає підмога. Зрештою їх якось розтягають. Борис щось кидає крізь зуби й зникає за тином.

Стефка сидить на лаві й лише очима кліпає. Йосиф стомлено сідає поруч. Стефка аж тепер відчуває щось затерпле біля своїх губ. Торкається до них рукавом. Свіжа кров залишається цятками на дрібненькому вишитті.

– То кров? – застигає Йосиф.

– Певно, вдариласи, – шепоче до себе Стефка.

Нащо брав, нащо брав мене невеличку, Цілував, обіймав, як перепеличку…

– дограють музики чергову польку.

Скриплять і відчиняються двері комори. Перший виходить Дмитро, гордо роззирається на всі боки. За ним поволі ступає Варвара. Стефка чує, як Варварі плещуть у долоні, як вітають її батьків, що добре виховали, як радісно виграють цимбали, як літає над скрипкою смичок, як хутко підстрибує гармошка й дріботять цимбали, як голосно б’є запальний бубон. «У каждого своє щісті, – глибоко видихає Стефка. – Аби хоч ти була щіслива, Варцю».

Стефка стояла на перелазі й дивилася на Віктину хату. Варварина курка ніяк не хотіла сидіти тихо, весь час шолопалася під Стефчиним байбараком. «Не бійси, не задушиласи. Лише ґудзик не защіпай», – казала Варвара ще вдома. Учора Вікта обіцяла, що зварить зілля. «Тричі вип’єш – і дитина зійде, – казала Вікта. – А хочеш, то ще для твого хлопа зіллє звару. Даш й’му випити на ніч, то зранє сам до тебе прийде».

Стефка трималася за перелаз і ледь дихала. Осінній вітер пробирав