Кирило Круторогов - Бомбардир

пломбіру, стояв на місці. Це мене потішило, тим більше що почувався я після сну значно бадьоріше. Я перемкнув приймач на «Радіо Рокс», додав звуку і нарешті випив кави.

А Гайдук провів у фітнес-центрі майже три години.

«Та ясний пень – побігав, попрацював на тренажерах, у басейні поплавав, душ прийняв, та й у сауну, слід гадати, не забув зазирнути,– похмуро думав я, втупившись у двері закладу, остогидлі за ці години.– А ти тут сиди, як лом на морозі…»

Ніби на знак помсти за малодушність двигун «ластівки» знову затих, і чи не чверть години я розважався тим, що, стиха лаючись, намагався його завести.

Тим часом з’явився мій «підопічний».

Цього разу поїздка виявилася тривалішою. Щоправда, довелося не стільки їхати, скільки плестися в заторах, бо маршрут у нас із Гайдуком був до центру міста. Я тримався на солідній відстані – між нами весь час були три-чотири машини. Ризику втратити його не було жодного: бомбардир вів свій джип, ретельно дотримуючись правил, і навіть якби схотів відірватися від мене, то не спромігся б: біля кожного перехрестя утворювалися величезні черги чадних машин.

Приблизно через півгодини такої їзди Сергій припаркувався на стоянці біля невеликого ресторану. Поки він був відсутній, я за його прикладом запхнув у себе два бутерброди в супроводі ще однієї чашки кави. І навідався до туалету в кафе по сусідству.

Хвилин за сорок бомбардир з’явився знов, і ми поповзли, як незабаром з’ясувалось, усе тим же маршрутом, але в протилежний бік. Коли ми дісталися до будинку, де мешкав Сергій, «Рейндж Ровер» велично скотився в підземний паркінґ, а я залишився ні з чим.

«І це всі твої плани на сьогодні?!» – обурився я. Проте опанував себе, придушив у зародку бажання кинути цю згубну витівку і залишився на місці.

Терпіння – велика чеснота, і в моєму випадку воно було винагороджене. Був початок на третю, коли білий «Рейндж Ровер» знову з’явився зі свого підземелля, перетнув проїзну частину й рушив у бік Окружної. Я заметушився – а «ластівка» застрайкувала.

Одна спроба, друга, третя, скрегіт стартера – і жодної ознаки життя. Лише із сьомої спроби мотор заревів, і я втиснув до межі педаль акселератора. Мені довелося порушити майже все, що можна було порушити в цьому районі, перш ніж попереду знову замаячила світла корма Сергієвого джипа – він саме звертав за покажчиком, стрілка якого дивилася в бік Пущі-Водиці. Я вирішив, що незабаром він іще раз поверне й поїде в напрямку центру,– аж ні: ми проминули пост дорожньої поліції та взяли курс на північ.

Київ незабаром лишився позаду. За містом Сергій набрав чималу швидкість, і я відстав від нього досить далеко. На щастя, трафік не дозволяв йому довго тримати такий швидкісний режим, і врешті мені пощастило його наздогнати.

Незабаром ми були у Вишгороді. Тут уже я не випускав «Рейндж Ровера» з поля зору, хоча він одразу ж став петляти вузькими вулицями, явно маючи якусь мету. Зрештою ми опинились у провулку, який тягся вздовж берега річки. По суті, це й провулком не назвеш – забудований був тільки лівий бік. Дніпро тут по-справжньому широкий, і навесні та влітку з вікон тутешніх будинків, певно, розгортається фантастичний краєвид.

Джип скинув швидкість, я теж пригальмував, щоб не скорочувати дистанцію й не маячити в нього в дзеркалах заднього огляду. Нарешті Сергій зупинився, почекав, поки перед ним відчиняться автоматичні ворота, і заїхав у двір, вимощений шестикутними бетонними плитами. Я проїхав повз, розвернувся метрів за сто й повернувся по паралельній провулку ґрунтівці, що пролягала ближче до ріки. Там я зупинився за купкою дерев. Із цієї позиції я добре бачив ворота й верхню частину фасаду акуратного особнячка, побудованого зі світло-жовтої цегли. Решту приховувала така ж цегляна огорожа.

«Що б це означало?» – запитав я себе.

Котедж, який ховався за огорожею, мав цілком скромний вигляд на тлі сусідніх особняків, споруджених з купецьким розмахом – із фортечними вежами, соляріями, вигадливо заламаними дахами. Більшість налічувала не менш ніж три поверхи, а неприступні стіни, які захищали їх від цікавих поглядів, були втикані битим склом і телекамерами зовнішнього стеження.

Хто міг чекати тут на Сергія? Партнер по команді, давній приятель? Який-небудь приватний фізіотерапевт? Подружка, врешті? А чом би й ні – чернечих обітниць він не давав, спортсмени теж люди…

Отак я сушив голову, втупившись у полотно автоматичних воріт і не помічаючи, як помалу густішають сутінки. Зимовий день короткий, о четвертій починає темніти. Наче за чиїмось знаком уздовж асфальтованої проїзної частини засвітилися ліхтарі. Сипав рідкий сніжок, виблискуючи сріблом на світлі. Мої ноги та спина остаточно здерев’яніли. Я допив залишки охололої кави з термоса й чи не вперше в житті пошкодував, що не палю – все-таки була б якась різноманітність. Потім беззвучно відчинив дверцята машини й вибрався назовні, щоб трохи розім’ятись.

З-за огорожі, за якою зник мій «підопічний», не долинало ні звуку, хоча за щільними шторами у вікнах світилося. З’ясувати, хто власник особнячка, не видавалося можливим, а цікавість мене розбирала попри втому. Але чи має це взагалі хоч якесь значення? Я не знав.

Я пройшовся провулком, намагаючись не випускати ворота з поля зору, і трохи зігрівся. Потім повернувся, потупцював біля «ластівки», доки знову не став мерзнути, тоді сів за кермо. Ще кілька хвилин я займався тим, що розполохував місцевих ґав скреготом свого стартера, доки двигун нарешті запрацював, а пічка почала нагрівати салон.

Близько дев’ятої – я саме дожував останній бутерброд і сумовито гриз знайдене в бардачку сухе печиво – темно-шоколадні ворота плавно відчинилися. Звідти майже безгучно виплив білий автомобіль і на хвилину зупинився – явно для того, щоб дочекатися, доки стулки воріт щільно зачиняться. І тут мені спало на думку, що пульт керування воротами – у водія, інакше він не став би затримуватись. А це могло означати тільки одне: Гайдук тут не в гостях, він має безпосередній стосунок до особнячка.

«Може, він із якоїсь причини живе на дві домівки? – прикидав я дорогою назад до Києва.– А сенс? Родини не має, тому припускаємо, що за цими його маневрами ховається якийсь таємний зв’язок. Авжеж, особняк може бути місцем для таємних побачень із подругою, а вся ця конспірація тільки заради того, щоб уникнути настирливих папараці, які полюють за знаменитостями. Не виключено також, що його кохана – якась відома персона, і Сергій, побоюючись пліток, вважає за необхідне приховувати ці стосунки… У минулому він