Кирило Круторогов - Бомбардир

Футбол – не тільки перемоги, слава, контракти й гонорари зірок, але й тяжкий труд, жорстокі травми, розчарування і втрати. Дебютний роман відомого українського футбольного коментатора й журналіста Кирила Круторогова – одна з перших вдалих спроб подивитися на український футбол із середини, зазирнути за лаштунки «великої гри», зрозуміти ціну сходження на вершини, про які мріють хлопчаки, що вперше ступили на ігрове поле.

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо -і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Імена героїв і деякі події в цій книжці є вигаданими й ніколи не відбувалися насправді. Тому будь-які збіги назв, ситуацій та імен – випадкові. Водночас автор вважає, що багато проблем українського футболу йому вдалося відобразити досить переконливо.

Футбол – феноменальна гра, яка підкорила всю планету. Для багатьох його шанувальників це щось набагато більше, ніж просто вид спорту. Тому що в основі футболу – чесна боротьба, а кожний матч – справжня драма, що в ній будь-який учасник за дев’яносто хвилин проживає ціле життя, насичене подіями й конфліктами. Але магія футболу не закінчується з фінальним свистком судді, вона сягає далеко за межі поля для цієї дивовижної гри, і часом найважливіше й найцікавіше відбувається за лаштунками, у повсякденному житті тих, хто дарує нам насолоду своєю грою.

Сьогодні, у добу Інтернету, ми можемо цілодобово стежити за матчами, які відбуваються на всіх п’яти континентах. Преса пропонує нам ретельний аналіз дій гравців на полі, докладну статистику. Про футбол і футболістів знято чимало фільмів – художніх і документальних. Видано безліч довідників, енциклопедій і біографій видатних спортсменів. Але художня література, передусім в Україні, досі здебільшого обминала улюблену гру мільйонів. Ось чому «#Бомбардир» – одна з найперших і, на мій погляд, удалих спроб подивитися на український футбол ізсередини, зрозуміти, яку ціну доводиться платити за сходження на ті вершини, що про них мріють усі хлопчаки, які вперше ступають на ігрове поле.

Адже футбол – це не тільки перемоги, слава, контракти й гонорари зірок. Це також каторжна праця, самовідданість, жорстокі травми, розчарування і втрати. Це безупинне змагання передусім із самим собою, це особливі проблеми та спосіб мислення, це фанатична віра в успіх і відмова від безлічі радостей, які дарує людині звичайне життя.

У цьому – головна тема роману Кирила Круторогова.

Ігор Бєланов, володар «Золотого м’яча-1986»

Моєму батькові

«Хочеш схуднути без дієт і фізичних навантажень? Телефонуй!»

«Опанувати англійську за місяць? – Ми знаємо, як!»

«Потрібні гроші? – Не проблема!»

Ну й хто ще ведеться на оцей безкоштовний сир?

Поки ескалатор станції «Хрещатик» несе мене вгору, в очі лізуть незліченні лайтборди.

Хоча… За день тут проходять десятки тисяч, і вже напевне знайдеться десяток чи й більше таких, хто вірить, що бажання виконуються самі собою. Поки вони валяються на дивані з ноутбуком на череві, зайняті тим, що строчать пости у Фейсбуці.

Я посміхнувся.

Інше питання: а якщо прикинути, скільки часу я згаяв, стоячи на ескалаторі й тупо роздивляючись навсібіч? Вистачило б і на англійську, і на багато іншого.

За мої неповні п’ятдесят два – декілька місяців, не менше. Особливо тут, на довгому ескалаторі «Хрещатика», яким користуюся найчастіше.

У дитинстві звідси починалися неквапливі прогулянки з батьками головною вулицею. Вистави в Театрі юного глядача, куди нас водили всім класом. А п’яні веселі тури місцями гулянок у дні стипендії в студентські роки? Аякже. Не біда, що потім у кишені лишалися самі дрібняки – дотягнемо, не звикати!.. Ну і, ясна річ, стадіон «Динамо». Те, що основний склад киян тут практично ніколи не грав, не мало значення. Просто я любив це місце. Густе зелене обрамлення трибун улітку, жовто-золотаве – восени. Алеї Маріїнського парку поблизу. На «Динамо» взагалі особлива атмосфера. Якась по-домашньому затишна…

Вивільнившись із задушливого метрополітенівського нутра, я жадібно ковтнув свіжого повітря – і відразу закашляв. Хрещатик потопав у сірій імлі. Десь у передмісті тліють торф’яники, плюс дрібний, майже непомітний, але безупинний дощ. Ніби втрапив на попелище, звідки щойно поїхали пожежники, заливши все к лихій годині й розкидавши жар.

Субота. Друга половина дня саме починається. Місто принишкло, перечікує післяп’ятничне похмілля. Жодного затору. Кількість машин на дорогах дозволяє «мчати» зі швидкістю кілометрів п’ятдесят за годину. То й за це спасибі.

Я повернув праворуч і неквапливо попрямував у бік Майдану. Не найкращий час для прогулянки, відверто кажучи, але вже ліпше так, ніж сидіти вдома на самоті, поглядаючи час від часу у вікно: як там погода? Тим більше що я маю мету, так би мовити, пункт призначення.

Площа після кривавих подій Євромайдану втратила колишню легку й святкову атмосферу, і то, схоже, назавжди. Портрети трагічно загиблих майданівців, імпровізовані меморіали, згаслі лампадки, мокре каміння.

Мимоволі защемило серце, коли ступив на оновлену бруківку. Але зупинятися не став – навпаки, прискорив крок.

До початку матчу зовсім трохи, не більш як півгодини.

Якось так склалося, що в нас, в Україні, основна маса вболівальників приходить на стадіон уже після стартового свистка і залишає свої місця хвилин за п’ять до закінчення першого тайму – щоб не стояти в черзі до вбиральні. Потім іще чверть години в черзі по пиво – і повернення на трибуну в розпал другого тайму… Під час матчу така міграція публіки відбувається постійно, стадіон схожий на розворушений мурашник, і загалом не так важливо, що робиться на полі. Зрештою, що таке футбол? Привід випити, погорлати від душі, зчепитися з таким самим, як ти, посперечатися, вихлюпнути все, що накипіло, і звалити зі стадіону, хрускаючи соняшниковим лушпинням під підошвами кросівок.

Утім, матч, на який я йшов, обіцяв бути інакшим. На іграх «Динамо-2» публіки майже не буває, хоча в команді зібрано найкращу молодь київського гранда. Перша ліга не