Кирило Круторогов - Бомбардир

– на вигляд десь моїх років – копирсався там у світлі переноски в тельбухах напіврозібраної «Деу».

– Доброго ранку! – гукнув його я, зупиняючись біля входу до боксу.– Моя щось не заводиться, допоможете порадою?

– А шо там у тебе?

– Та Бог її зна – не заводиться…– Я знизав плечима.– Я в цих речах не дуже…

– Воно й видно, що не дуже,– дядько презирливо оглянув мене з голови до ніг.

Ми з ним пройшли до мого боксу, і там він без церемоній заліз під капот «ластівки». Я встиг змерзнути й переминався з ноги на ногу, поглядаючи на годинник, доки діагноз не було поставлено.

– Ясно,– дядько виповз із-під капота й сплюнув на сніг,– треба «прикурити»…

– Вибачте, не вживаю…

Я розвів руками, викликавши своєю реплікою чергову посмішку на його фізіономії.

Ми разом докотили «ластівку» до його боксу, а там мій рятівник з’єднав проводами клеми мого і свого акумуляторів. І з третьої спроби «ластівка» завелася.

– Не надумай глушити в найближчі півгодини,– розпорядився дядько.– Між іншим, у тебе ще й зі стартером проблемка. Бендиксу18, треба думати, кирдик, так що заводитися буде хріново…

Я пропустив оці незрозумілості повз вуха, гаряче потиснув його перемазану руку й поліз у салон – відігріватися. Добре, що пічка працювала. Потім, трохи згодом, увімкнув передачу, відпустив зчеплення – і «Опель» неквапливо покотив до виїзду з гаражів…

В одному мені пощастило – я примудрився уникнути ранкових заторів. Дорогою заправився, заливши повний бак, і біля будинку, де мешкав Гайдук, опинився майже тоді, коли розраховував. Припаркувавшись неподалік, я не став вимикати двигун – нехай акумулятор хоч трохи зарядиться.

Лишалося тільки чекати.

За словами Русланчика, бомбардир незмінно починав день із пробіжки – рівно о восьмій, після чого вирушав у тренажерний зал, розташований за три квартали звідси. Але мене цікавило інше: що він робитиме після цього ранкового сеансу фізичної підготовки.

О восьмій, однак, Гайдук так і не з’явився.

Може, я неправильно записав адресу або просто проґавив свій об’єкт? Хоча з того місця, де я поставив «ластівку», під’їзд будинку було видно як на долоні. Детектив з мене, звичайно, ніякий, тут і сперечатися нема про що, але серед тих, хто за цей час вийшов з будинку, Сергія точно не було.

Настрій почав псуватися. Зрештою я вилаяв себе кретином. По-перше, не слід було довіряти міфам: Русланчик інформував мене зі слів свого приятеля, а той цілком міг прибрехнути. А головне в іншому: що тепер робити? Сидіти тут, дивлячись на двадцатип’ятиповерховий новобуд, де два квадратні метри коштують стільки ж, скільки мій старезний «Опель»?

Температура за бортом «ластівки» стрімко падала, на холостому ходу пічка не могла впоратися з холодом, і я знову почав мерзнути. Додав газу – стало тепліше, але тільки-но відпустив педаль, двигун чхнув і затих. Щоб запустити його, у мене пішло хвилин п’ять.

Куражу мені це не додало: негаразди зі стартером могли стати проблемою, а то й просто поламати всі мої плани. Але й загибель від холоду або від запалення легень у ці плани не входила. Тому я тримав двигун постійно ввімкненим, то додаючи, то трохи зменшуючи оберти.

Тільки-но в машині ставало трохи тепліше, мене починало хилити в сон. Я потягся був по термос, щоб ковтнути кави, але точно в ту саму мить із воріт підземного паркінгу виринув блискучий вершково-білий «Рейндж Ровер». Біля під’їзду машина пригальмувала й плавно притерлася до бордюру. Я помилувався новісіньким позашляховиком, ковзнув поглядом по номеру – «AA0990НО», але за тонованим склом не зміг розгледіти ні водія, ні пасажирів, якщо вони там були.

І тут мене осяяло. Дев’яносто дев’ять! Я мимоволі вилаявся: це ж ігровий номер Сергія Гайдука! Давня футбольна традиція – гравці ставлять цифри, що на їхніх футболках, у номери своїх автівок. Тож Гайдук уже змінив машину, розпрощавшись зі своєю давньою «Хондою», на якій потрапив у дорожню пригоду коло південного в’їзду до Білої Церкви. І навряд чи за кермом «Рейндж Ровера» міг бути хтось, окрім нього самого.

Якщо я маю рацію і це не випадковий збіг, то про каву слід забути.

Постоявши трохи, ніби чекаючи на когось, хто мав з’явитися з під’їзду, джип раптово різко стартував. Мені пощастило – двигун «ластівки» був розігрітий, лишалося тільки ввімкнути передачу. Але я все-таки перечекав секунд десять і тільки після цього рушив за ним.

Поїздка вийшла недовгою. Промчавши близько кілометра, «Рейндж Ровер» повернув на паркінґ фітнес-центру, що недавно відкрився в цьому районі. Двері з боку водія відчинились – і всі мої сумніви остаточно розвіялись: за кермом дійсно був Сергій Гайдук. Вибравшись із машини, він обійшов її, уважно оглянув задні колеса, копнув праве, а тоді витяг із багажника спортивну сумку й попрямував до входу в будинок.

А ранкова пробіжка? Проте я одразу зметикував, у чому річ. В останні дні чергувалися мороз і відлиги, сніг змінювався дощем, і, звичайно ж, алеї в Голосіївському парку, які ніхто не чистить, укриті крижаними вибоїнами. Спортсмен-професіонал, чий головний інструмент – ноги, дарма ризикувати не стане. Простіше й надійніше намотати необхідний кілометраж на біговій доріжці в спортзалі.

Дивне відчуття виникло в мене, поки з відстані в кількадесят метрів я спостерігав за Сергієм. Чи то тому, що в останні кілька тижнів я тільки й робив, що говорив, читав і думав про нього, чи то просто невчасно розігралась уява, але я раптом побачив і відчув: оцей іще порівняно молодий чоловік – особливий. У ньому відчувалася прихована сила, у кожному русі проглядала впевненість. Ідеальна фігура: широкі плечі, вузькі стегна, легка, пружна хода. Здалеку він здавався значно вищим за свої сто вісімдесят три – мабуть, через міцну статуру. Обличчя – я встиг розгледіти його, коли Сергій повернувся в мій бік,– без тіні усмішки, зосереджене навіть зараз, коли він сам, і характерний погляд: наче не дивиться, а з величезною швидкістю зчитує й засвоює інформацію про все, що потрапляє в поле зору.

Та навколо не було нічого примітного. І коли бомбардир разом зі своєю сумкою зник у дверях фітнес-центру, я усвідомив, що мені доведеться провести найближчі півтори-дві години в тупій бездіяльності. Тому я опустив нижче спинку сидіння, завів у мобільнику будильник на годину вперед і миттю заснув, лишивши двигун працювати на холостих обертах.

Минула навіть менш ніж година, коли я здригнувся й продер очі. «Рейндж Ровер», схожий на брусок вершкового