Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і напівкровний принц

терти собі носа; а Герміона зачовгала ногами, ніби хотіла відійти від Гаррі якнайдалі.

— Поттере, це дуже серйозне звинувачення, — сказала професорка Макґонеґел після секундного збентеження. — Ти маєш якісь докази?

— Не маю, — сказав Гаррі, — але… — і він розповів їй, як вони йшли за Мелфоєм до «Борджин і Берке» й підслухали його розмову з Борджином.

Коли він договорив, професорка Макґонеґел збентежилася ще більше.

— Мелфой приніс щось до «Борджина й Беркса», щоб відремонтувати?

— Ні, пані професорко, він лише хотів, щоб Борджин йому сказав, як те щось полагодити, з собою він нічого не мав. Але річ не в тім. Головне, що він там щось купив, і мені здається, що саме оце намисто…

— Ти бачив, як Мелфой виходив з крамниці зі схожим пакунком?

— Ні, пані професорко, він звелів Борджину зберігати свою покупку в крамниці…

— Але ж Гаррі, — втрутилася Герміона, — Борджин запитав, чи не хотів би він забрати ту річ з собою, а Мелфой відповів «ні»…

— Бо він не хотів до нього торкатися, це ж очевидно! — розсердився Гаррі.

— Насправді він сказав: «Як би це виглядало, якби я ніс таке по вулиці?» — уточнила Герміона.

— Він був би схожий на ідіота, якби йшов у намисті, — не стерпів, щоб не пожартувати, Рон.

— Ой, Роне, — зітхнула Герміона, — воно ж було б загорнуте, і йому не треба було б до нього торкатися, а пакунок легко можна було б заховати під плащем, і ніхто б його не побачив! Думаю, він міг залишити в «Борджина й Беркса» щось громіздке, або щось таке, від чого багато шуму, або таке, що привертало б до нього увагу, якби він ішов з ним по вулиці… а крім того, — голосно додала вона, перш ніж Гаррі встиг її перебити, — я ж поцікавилася в Борджина цим намистом, хіба не пам’ятаєте? Коли я зайшла, щоб вивідати, що саме просив зберігати Мелфой, я побачила там намисто. А Борджин лише ціну мені назвав, він не казав, що воно вже продане…

— Бо ти поводилася занадто відверто, він уже за п’ять секунд збагнув, чого ти прийшла. Зрозуміло, що він нічого не збирався тобі казати… та й Мелфой міг домовитися, щоб йому це вислали поштою, бо…

— Годі вже! — сердито урвала розмову професорка Макґонеґел тієї миті, коли Герміона вже було роззявила рота, щоб заперечити. — Поттере, дякую за все, що ти розповів, але не можна винуватити містера Мелфоя лише на тій підставі, що він побував у крамниці, де можна було придбати це намисто. Це може стосуватися, мабуть, сотень людей…

— …що я й казав… — пробурмотів Рон. —…і в будь-якому разі цього року ми застосували тут суворі заходи безпеки, тож я не вірю, що намисто могло б потрапити в школу без нашого відома…

— …але…

— …ба навіть більше, — завершила професорка Макґонеґел, усім своїм виглядом показуючи, що ставить на цьому жирнющу крапку, — містера Мелфоя сьогодні в Гоґсміді не було.

Гаррі відвисла щелепа.

— Звідки ви знаєте, пані професорко?

— Бо він відбував у мене покарання. Він уже двічі поспіль не виконав домашніх завдань з трансфігурації. Тож дякую тобі. Поттере, що поділився своїми підозрами, — сказала вона, обходячи друзів. — але зараз я мушу йти до шкільної лікарні, щоб подивитися, як почувається Кеті Бел. Бажаю доброго дня.

Професорка відчинила двері кабінету. Друзі не мали іншого вибору, крім як мовчки повз неї пройти.

Гаррі був сердитий на друзів, бо ті підтримали Макґонеґел; проте він не міг не приєднатися до їхньої розмови, коли вони почали обговорювати все, що сталося.

— То кому, як ви гадаєте. Кеті мала передати намисто? — поцікавився Рон. коли вони піднімалися по сходах до вітальні.

— Хто його зна, — знизала плечима Герміона. — Головне, що йому дуже пощастило. Ніхто не зміг би розгорнути той пакунок, не торкаючись намиста.

— Він міг призначатися кому завгодно, — припустив Гаррі. — Скажімо, Дамблдору… смертежери були б раді його позбутися, він, мабуть, у переліку їхніх найперших мішеней. Або Слизорогу… Дамблдор вважає, що Волдеморт дуже хотів мати Слизорога на своєму боці і, мабуть, не дуже зрадів, коли той став на бік Дамблдора. Або…

— Або тобі, — стривожено сказала Герміона.

— Такого не могло бути. — заперечив Гаррі. — бо тоді Кеті просто зачекала б мене й віддала пакунок. Я йшов за нею від самих «Трьох мітел». Було б значно простіше передати пакунок за межами Гоґвортсу, якщо врахувати, що Філч усіх обшукує. Цікаво, чому Мелфой сказав їй занести це до замку?

— Гаррі, та ж Мелфоя в Гоґсміді не було! — аж тупнула ногою роздратована Герміона.

— Він міг скористатися допомогою когось зі своїх посіпак, — наполягав Гаррі. — Креба чи Ґойла… або якогось смертежера. Він тепер матиме значно кращих посіпак, ніж Креб з Ґойлом…

Рон і Герміона перезирнулися з таким виглядом, ніби подумали: «Немає сенсу з ним сперечатися».

— Холодець з кропом, — упевнено проказала Герміона пароль, коли вони підійшли до Гладкої Пані.

Портрет відхилився, пропускаючи їх до вітальні. Вона була переповнена і пропахла мокрим одягом; схоже, багато учнів через негоду поприходило з Гоґсміду раніше. Ніхто не виказував особливого страху чи розгубленості: очевидно, що новина про пригоду Кеті ще сюди не дійшла.

— Якщо подумати, то це не був блискучий напад, — сказав Рон, недбало турнувши якогось першокласника зі зручного крісла біля каміна, щоб сісти туди самому. — Закляття навіть до замку не протривало. Не дуже надійна штука.

— Твоя правда, — погодилася Герміона, зіштовхуючи Рона ногою з крісла і знову пропонуючи його першокласнику. — Це все не було добре продумано.

— Та відколи це Мелфой став найбільшим у світі мислителем? — зіронізував Гаррі. Ні Рон, ні Герміона нічого йому не відповіли.

Розділ тринадцятий

Потайний Редл

На другий день Кеті поклали в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґа, але новина, що її закляли вже розлетілася по всій школі, хоч подробиці події поперекручували й ніхто, крім Гаррі, Рона, Герміони та Ліни, не знав, що справжньою мішенню була аж ніяк не Кеті.

— Мелфоєві це, зрозуміло, теж відомо, — сказав Гаррі Ронові й Герміоні, котрі й далі сумлінно прикидалися глухими, коли Гаррі розвивав свою теорію про Мелфоя-смертежера.

Гаррі