Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і напівкровний принц

не знав, чи встигне повернутися Дамблдор, який перебував хтозна-де, до призначеного ним на понеділок увечері уроку, однак, не отримавши звістки, що зустріч скасовується, рівно о восьмій Гаррі вже стояв перед Дамблдоровим кабінетом. Постукавши в двері, почув запрошення заходити. У кабінеті сидів незвично втомлений Дамблдор; його рука, як і раніше, була чорна й обгоріла, але він усміхнувся й жестом запросив Гаррі сідати. Сито спогадів знову стояло на письмовому столі, відкидаючи на стелю сріблясті цяточки світла.

— Ти часу не гаяв, поки мене не було, — сказав Дамблдор. — Як я знаю, ти став свідком нападу на Кеті.

— Так, пане директоре. Як там вона?

— Ще поганенько, хоч їй відносно пощастило. Видно, намисто ледь торкнулося її шкіри: на рукавиці знайшли тільки крихітну дірочку. Якби вона його одягла чи навіть просто потримала в руці без рукавиці, то, скоріше за все, миттю померла б. На щастя, професор Снейп зумів запобігти стрімкому поширенню дій закляття…

— А чому він? — відразу запитав Гаррі. — Чому не мадам Помфрі?

— Яке нахабство. — пролунав м’який голос з одного з портретів на стіні, і Фінеас Ніґелус Блек, Сіріусів прапрадід, підвів голову з рук, на яких досі нібито дрімав. — За моїх часів я не потерпів би, щоб якийсь там учень піддавав критиці діяльність Гоґвортсу.

— Дякую. Фінеасе. — зупинив його Дамблдор. — Гаррі, професор Снейп значно більше тямить у темних мистецтвах, ніж мадам Помфрі. У будь-якому разі персонал Святого Мунґа щогодини присилає мені звіти, і я сподіваюся. що Кеті з часом цілковито одужає.

— А де ви були у вихідні, пане директоре? — поцікавився Гаррі, незважаючи на інстинктивне відчуття, що цього разу він ризикує зайти задалеко; це відчуття, мабуть, поділяв і Фінеас Ніґелус, який аж зашипів.

— Я зараз волів би про це не говорити, — відповів Дамблдор. — Настане час, і я все тобі розкажу.

— Розкажете? — здивувався Гаррі.

— Маю такий намір, — підтвердив Дамблдор, виймаючи з мантії нову пляшечку зі сріблястими спогадами й відкорковуючи її ударом чарівної палички.

— Пане директоре, — невпевнено почав Гаррі, — я бачив у Гоґсміді Манданґуса.

— Так, я вже знаю, що Манданґус, м’яко кажучи, без поваги поставився до твого спадку, — зізнався, спохмурнівши, Дамблдор. — Після того, як ти з ним поспілкувався біля «Трьох мітел», він заліг на дно; мені чомусь здається, що він боїться зустрічі зі мною. Проте можеш бути впевнений, що він більше не спокуситься на жодну річ, яка колись належала Сіріусові.

— Той паршивий старий полукровець розкрадав фамільні реліквії Блеків?! — розгнівався Фінеас Ніґелус і вийшов з рами з явним наміром відвідати свій інший портрет у будинку номер дванадцять на площі Ґримо.

— Пане професоре, — сказав Гаррі після короткої паузи, — а чи розповіла вам професорка Макґонеґел про те, що я їй казав після випадку з Кеті? Про Драко Мелфоя?

— Так, вона мені переказала твої підозри, — відповів Дамблдор.

— І що?…

— Я зроблю все належне для перевірки всіх, хто міг бути причетний до випадку з Кеті, — пообіцяв Дамблдор. — Але зараз, Гаррі, мене цікавить наш урок.

Гаррі почувався трохи ображеним: якщо їхні уроки були аж такі важливі, то чого так довго тривала пауза між першим і другим? Проте він нічого більше не сказав про Драко Мелфоя, а лише дивився, як Дамблдор вилив у сито нові спогади і покрутив кам’яну чашу довжелезними пальцями.

— Ти пам’ятаєш, що ми перервали історію Волдемортового походження на тому місці, коли вродливий маґл, Том Редл, покинув свою дружину-відьму Меропу й повернувся до родинного дому в Малому Генґелтоні. Меропа залишилася сама в Лондоні, вагітна дитиною, котра згодом мала стати Лордом Волдемортом.

— Пане директоре, а як ви знаєте, що Меропа була в Лондоні?

— Зі свідчення такого собі Карактакуса Беркса, — пояснив Дамблдор, — він, за дивним збігом обставин, допоміг заснувати саме ту крамницю, де зберігалося щойно нами згадуване намисто.

Дамблдор, наче золотошукач, який просіює золото, легенько потрусив ситом спогадів, як це вже колись робив у Гаррі на очах. З вируючої речовини виник старий чоловічок, що поволі обертався в ситі спогадів, сріблястий, мов привид, проте цілком реальний, з копицею волосся, що падало йому на очі.

— Ми придбали медальйон за дивних обставин. Його принесла молода відьмочка напередодні Різдва, давно, багато років тому. Казала, що їй дуже потрібні гроші — та це й так було видно. Була в якомусь лахмітті та ще й вагітна… чекала дитину, знаєте. Сказала, що медальйон належав Слизерину. Ну, ми постійно чуємо такі байки: «Ой, це власність самого Мерліна, так-так, його улюблений чайничок», але коли я придивився, то побачив його мітку, а кількох простих заклять мені вистачило, щоб підтвердити правду. Зрозуміло, це робило медальйон майже безцінним. Вона, здається, навіть не уявляла собі його справжньої вартості. Була щаслива, що отримала за нього десять ґалеонів. Найвигідніша наша оборудка!

Дамблдор різко струснув ситом спогадів, і Карактакус Беркс занурився назад у вир, з якого й з’явився.

— Він дав їй тільки десять ґалеонів? — обурився Гаррі.

— Карактакус Берке ніколи не славився щедрістю, — відповів Дамблдор. — Отже, ми знаємо, що незадовго до пологів Меропа залишалася в Лондоні сама й так відчайдушно потребувала грошей, що продала єдиний скарб, яким володіла. — медальйон, одну з найкоштовніших родинних реліквій Ярволода.

— Але ж вона вміла чаклувати! — не витримав Гаррі. — Вона ж могла здобути харчі й усе інше чарами!

— Можливо, що й так, — припустив Дамблдор. — Але мені здається… це знову здогади, але я переконаний, що вони слушні… коли її покинув чоловік, Меропа перестала вдаватися до чарів. Думаю, не хотіла й далі бути відьмою. Хоч могло статися й так, що її нерозділене кохання й розпука, що його супроводжувала, підірвали її магічні сили; таке теж буває. Та хоч би як воно було, але, як ти незабаром пересвідчишся, Меропа не вдалася до чарівної палички навіть для порятунку власного життя.

— Вона не захотіла жити навіть заради власного сина?

Дамблдор підняв брови.

— Може, тобі шкода Лорда Волдеморта?

— Ні, — відразу заперечив Гаррі, — але ж вона мала вибір, не те, що моя мама…

— Твоя мама теж мала вибір, — лагідно заперечив Дамблдор. — Так, Меропа Редл обрала смерть, незважаючи на сина, якому вона була потрібна,