Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і напівкровний принц

коли вони його наздоженуть; урешті-решт вони всі троє зупинилися в затінку того самого бука, під яким так любили сидіти в радісніні часи.

— Чого від тебе хотів Скрімджер? — прошепотіла Герміона.

— Того самого, що й на Різдво, — знизав плечима Гаррі. — Щоб я виклав йому таємну інформацію про Дамблдора і щоб рекламував роботу міністерства.

Рон якусь мить намагався стриматися, а тоді голосно гукнув Герміоні:

— Я зараз піду й наб’ю Персі пику!

— Не треба, — схопила вона його за руку.

— Це мені піднесе настрій!

Гаррі засміявся. Навіть Герміона всміхнулася, але її усмішка зів’яла, коли вона глянула на замок.

— Не віриться, що ми можемо більше ніколи сюди не повернутися, — тихенько сказала вона. — Хіба можна закривати Гоґвортс?

— Може, його й не закриють, — припустив Рон. — Тут ми не в більшій небезпеці, ніж удома. Зараз однаково скрізь. Я навіть сказав би, що в Гоґвортсі безпечніше, тут більше чаклунів, які можуть оборонятися. Що думаєш, Гаррі?

— Навіть якщо школу знову відкриють, я вже сюди не повернуся, — відповів Гаррі.

Рон здивовано роззявив рота, а Герміона сумно зітхнула:

— Я знала, що ти це скажеш. А що ж ти тоді робитимеш?

— Повернуся до Дурслів, бо так хотів Дамблдор, — пояснив Гаррі. — Але це буде короткий візит, а потім я покину їх назавжди.

— І куди ти подасися, якщо не повернешся до школи?

— Мабуть, повернуся в долину Ґодрика, — пробурмотів Гаррі. Після загибелі Дамблдора ця думка твердо засіла в нього в голові. — Для мене все це почалося там. Я просто відчуваю, що мушу туди вирушити. Заодно відвідаю могили батьків, це було б добре.

— А потім що? — запитав Рон.

— А потім я повинен розшукати решту горокраксів — що ж іще? — Гаррі дивився на білу Дамблдорову гробницю, що віддзеркалювалася у воді на тому боці озера. — Він хотів, щоб я їх познаходив, тому й розповів мені про них. Якщо Дамблдор мав рацію… а я в цьому не сумніваюся… то їх залишилося чотири. Я мушу їх знайти й знищити, а потім здобуду сьому частку Волдемортової душі — ту частку, що й досі міститься в його тілі, і саме я повинен його вбити. А якщо на моєму шляху трапиться Северус Снейп, — додав він, — тим краще для мене й тим гірше для нього.

Запанувала довга тиша. Юрба вже майже розсмокталася, а ті, хто ще затримався, старанно обходили монументальну постать Ґропа, що пригортав Геґріда, чиї тужливі завивання й досі відлунювали понад водою.

— Ми будемо там, Гаррі, — сказав Рон.

— Де — там?

— У твоїх тітки й дядька, — пояснив Рон. — А потім ми вирушимо з тобою, куди завгодно.

— Ні… — рішуче заперечив Гаррі; він на це не розраховував, він хотів дати їм зрозуміти, що в цю надзвичайно небезпечну мандрівку вирушить сам.

— Ти нам якось казав, — тихенько нагадала Герміона, — що є ще час повернутися назад, якщо ми забажаємо. Ми ж мали цей час, правда?

— Ми будемо з тобою, хоч би там що, — додав Рон. — Але ти, старий, повинен ще заскочити до моїх батьків, перш ніж кудись вирушати, навіть у долину Ґодрика.

— Чому?

— Весілля у Білла й Флер. Забув?

Гаррі вражено на нього глянув; думка, що й далі можуть існувати такі нормальні явища, як весілля, здавалася неймовірною, але прекрасною.

— Так, весілля пропускати не можна, — сказав він зрештою.

Його рука мимоволі стисла фальшивий горокракс. Не зважаючи ні на що — ні на темний і непевний шлях, що лежав у нього попереду, ні на вирішальну зустріч з Волдемортом, яка, він це знав, неодмінно настане за місяць, рік, чи за десять років, серце в Гаррі затріпотіло від думки, що він насолодиться разом з Роном і Герміоною ще одним, останнім золотим днем спокою.