Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і напівкровний принц

один поворот і зіштовхнувся з кимось схожим на велетенського ведмедя на задніх лапах.

— Геґріде! — важко дихаючи вигукнув Гаррі, виплутуючись із живоплоту, в який він провалився.

— Гаррі! — обізвався Геґрід; мокрий сніг обліпив йому брови й бороду і примерз до величезної кошлатої шуби з бобрових шкурок. — Я си відвідував Ґропика, він уже такий файненький, що ти не…

— Геґріде, дівчину поранили, чи закляли, чи щось таке…

— Шо-шо? — перепитав Геґрід, нагинаючись, щоб розчути Гаррі крізь лютий вітер.

— Закляли! — горлав Гаррі.

— Закляли? Кого закляли?… Рона? Герміону? —Та ні, не їх! Кеті Бел! Сюди…

Вони разом побігли назад і побачили групку учнів довкола Кеті, яка й досі кричала і корчилася на землі; Рон, Герміона й Ліна намагалися її вгамувати.

— Відійдіть! — крикнув Геґрід. — Най я погляну!

— З нею щось сталося! — ридала Ліна. — Не розумію, що…

Геґрід якусь мить дивився на Кеті, а тоді, не кажучи ні слова, нагнувся, схопив її й побіг назад до замку. За кілька секунд пронизливий крик Кеті стих, і нічого не стало чути, окрім ревіння вітру.

Герміона підбігла до ридаючої дівчини й притулила її до себе.

— Ти Ліна, так?

Дівчина кивнула.

— Це сталося раптово, чи…

— Тоді, як роздерся оцей пакунок, — плакала Ліна, показуючи на пакунок з бурого паперу, що лежав промоклий і розірваний. Зсередини поблискувало щось зеленувате. Рон нахилився й уже простягнув було руку, але Гаррі встиг його схопити й відтягти назад.

— Не займай!

Він присів. З паперу виднілося пишне опалове намисто.

— Я його вже бачив, — Гаррі дивився на намисто. — Колись дуже давно воно лежало у вітрині крамниці «Борджин і Беркс». На етикетці було написано, що воно закляте. Кеті, мабуть, до нього торкнулася. — Він глянув на Ліну, яку всю затрясло. — Як воно потрапило до Кеті?

— Саме через це ми й сварилися. Вона з цим пакунком вийшла з туалету в «Трьох мітлах», сказала, що це несподіванка для когось у Гоґвортсі, кому вона має його передати. Була якась дивна, коли це говорила… ой, ні-ні-ні, мені тепер ясно, що її імперіуснули, але тоді до мене не дійшло!

Ліну струснули нові ридання. Герміона лагідно поплескала її по плечі.

— Ліно, а вона не сказала, хто дав їй цей пакунок?

— Ні… не хотіла зізнаватися… а я сказала, що вона дурна, і щоб не несла пакунок до школи, але вона не хотіла й слухати, а… а я тоді спробувала забрати в неї пакунок і… і… і… — Ліна від розпачу завила.

— Ходімо краще до школи, — запропонувала Герміона, усе ще пригортаючи до себе Ліну, — побачимо, що там з нею. Ходімо…

Гаррі на мить завагався, а тоді зняв з себе шарф і, незважаючи на Ронів зойк, обережно накрив ним намисто й підняв з землі.

— Треба його показати мадам Помфрі, — пояснив він.

Хлопці пішли дорогою за дівчатами; Гаррі, йдучи, напружено міркував. Вони заходили вже на територію школи, коли він заговорив, не в змозі більше приховувати своїх думок.

— Мелфой знав про це намисто. Чотири роки тому воно лежало на вітрині в «Борджин і Беркс», я, коли ховався в крамничці від нього і від його батька, бачив, як він до нього приглядався. Ось що він купував того дня, коли ми за ним стежили! Він пригадав, що воно там є, і вирішив по нього повернутися!

— Я… я не знаю, Гаррі, — завагався Рон. — Стільки народу ходить у «Борджин і Беркс»… Та й дівчина казала, що Кеті взяла пакунок у дівчачому туалеті.

— Вона казала, що та прийшла з ним з туалету, але це не означає, що вона його взяла в туалеті…

— Макґонегел! — попередив Рон.

Гаррі підвів голову. І справді, кам’яними сходами швидко дріботіла до них крізь мокрий сніг професорка Макґонеґел.

— Геґрід каже, що ви всі бачили, що сталося з Кеті Бел… Негайно зайдіть до мого кабінету! Що то в тебе, Поттере?

— Це те, чого вона торкнулася, — пояснив Гаррі.

— О, Господи, — стривожилася професорка Макґонегел, забираючи в Гаррі намисто. — Ні-ні, Філч, вони зі мною! — поспіхом додала вона, бо через вестибюль до них уже човгав Філч з чуйником таємниць напоготові. — Негайно занеси це намисто професорові Снейпу, але дивись, не торкайся до нього! Нехай буде загорнуте в шарф!

Усі четверо учнів пішли за професоркою Макґонегел до її кабінету. Заліплені мокрим снігом шибки деренчали від вітру; в кабінеті було прохолодно, хоч у каміні й потріскував вогонь. Професорка Макґонегел зачинила двері й стала за письмовим столом обличчям до Гаррі, Рона, Герміони та Ліни, яка й досі ридала.

— Ну? — різко запитала вона. — Що сталося?

Затинаючись і роблячи численні паузи, щоб угамувати ридання. Ліна розповіла, як Кеті пішла до туалету в «Трьох мітлах» і повернулася з пакунком, на якому не було жодних позначок, і що Кеті була якась трохи дивна, і як вони сперечалися, чи варто було погоджуватись передавати комусь невідомо що, і як ця сварка перейшла в сутичку, під час якої пакунок розірвався. Тут Ліну охопив такий розпач, що більше жодного слова з неї витягти не вдалося.

— Що ж, — досить лагідно сказала професорка Макґонеґел, — Ліно, йди до шкільної лікарні, нехай мадам Помфрі дасть тобі заспокійливе.

Коли дівчина вийшла з кабінету, професорка Макґонегел знову глянула на Гаррі, Рона й Герміону.

— Що сталося, коли Кеті торкнулася намиста?

— Вона здійнялася вгору, — пояснив Гаррі, перш ніж Рон чи Герміона встигли розкрити рота. — А тоді закричала й знепритомніла. Пані професорко, чи не міг би я побачити професора Дамблдора?

— Поттере, директор повернеться аж у понеділок, — здивовано глянула на нього професорка Макґонеґел.

— Його немає? — сердито перепитав Гаррі.

— Так, Поттере, немає! — гостро відповіла професорка Макґонеґел. —Але якщо маєш що розповісти про цю жахливу подію, то розповідай мені!

Частку секунди Гаррі вагався. Професорці Макґонеґел він якось не був готовий звірятися; Дамблдор, хоч і здавався часом грізнішим, якось легше сприймав різні теорії, навіть найдикіші, і не був схильний глузувати з них. Однак це було питання життя й смерті, тож боятися глузування було якось недоречно.

— Мені здається, пані професорко, що це Драко Мелфой дав Кеті намисто.

Рон почав ніяково