Юліан Семенов - Експансія-I

чекаючи вечірніх випусків газет, не знаючи, що сталося з їхнім доларом, летить він униз чи повзе вгору. Тому в кіно вони приходять не думати про нове, а спокійно собі розчулитися тим, до чого звикли. Ми втратимо аудиторію, якщо покажемо їй свою інтелектуальну перевагу. Як відомо, ніхто не любить тих, хто розумніший за тебе, самостійніший у мисленні, а тому — талановитіший. У кіно хочуть бачити таких людей, яким може стати кожен глядач. Ясно? Ви — чесна й хоробра людина, але не треба сушити собі голову завчасно. Це вам не ВСС, у світі кіно перекушують вени зубами, як тільки відчувають у людині противника».

Ти ж розумієш, що вени мені дорогі, я боюсь, коли їх перекушують, тому я зачаївся і став оглядатись, прислуховуючись до того, про що говорять ті, хто мене оточує.

І ось тоді в мене піднялося волосся дибом. Я ніколи не думав, що в нашій Америці, та не десь там, а в столиці Талантів, ворушиться й набирає сили така чорна й дрімуча зграя мракобісів.

Хай живуть заповіти Даллеса: «Розчиняйтеся, підігруйте, слухайте, говоріть, багатозначно посміхайтесь, запам'ятовуйте не тільки слова, а й паузи, не тільки репліки, а й реакцію на них, стикайте різні думки, провокуйте суперечку — лише це вам дасть можливість збагнути ту картину, яка наближається до істини».

Я почав розчинятися й провокувати суперечки. Краще б я цього не робив, слово честі!

З'ясувалося, що тут, як, на жаль, і скрізь, відбувається те ж саме, типове: талановита людина сидить у своєму домі й пише чесний сценарій, який купують, але не ставлять; талановитий режисер знімав фільм, але йому не роблять потрібного прокату, — зате бездарні горлохвати, користуючись громадською пасивністю талановитих, лізуть по адміністративних щаблинах угору. Адже не Чаплін, не Богарт, не Тресі, не Трейсі стали президентом акторської гільдії, а нікому не відомий Рейган, який добре стрибає в сідло і вміє плакати скупою сльозою справжнього американця над тілом друга, вбитого в перестрілці з індійцями. Не Хе-мінгуей, не Сінклер, не Брехт чи Ремарк визначають обличчя драматургії, а легіон бездар, що ліплять сценарії, як піццу. Брехту й Ремарку взагалі тут ваяшо: в акторській Гільдії прямо говорять, що ці чужі не мають права писати для американського глядача, вони не розуміють нашого характеру, нехай пишуть для єврейських театрів чи, зрештою, для німців; американці мають свої традиції, в які не можна пускати іноземців, це роз'їдає національну культуру, як іржа.

Я не стримався, заперечив: «Сервантес, Гете й Данте не працювали в Голлівуді! Толстой і Достоєвський з Чеховим народилися не в штаті Огайо! Золя, Мопассан і Франс не торгували соками в Бронксі!» Мені відповіли, що я перекручую факти. Це не стосується класики, спасибі їй, ми на ній учимося, але зараз настав час відроджувати наші традиції, а це можуть зробити американці, тільки американці й ніхто, крім американців. Я тоді спитав, кого треба вважати справжнім «американцем»? Чи можна віднести до американців Армстронга, Фіцджеральда або Робсона? Мені відповіли, що я шахрую, бо йдеться не про джаз, а про кіно й літературу. Тоді я спитав, як бути з Ренуаром і Ейзенштейном, Станіславським і Рейнгардтом? Суперечка припинилася, я справляв перемогу, все-таки темну некомпетентність можна душити знанням, ще не все втрачено. А через два дні я дізнався, що ті, з ким я сперечався, уже наводять довідки, росіянин я, єврей чи пуерторіканець, чи не було в моїх генеалогічних таблицях української чи німецької крові, і взагалі, чи я не член комуністичного гуртка. Отак-то. Воістину, коли бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. Але ж ідеться не про одну людину, а про американців!

Я запропонував Коеллу — це нова зірка, прийшов у кіно з журналістики, хоч і не воював у Європі, але гітлеризм ненавидить, — зробити кінострічку про те, як націонал-соціалізм причесав німців, як він рубанком зняв кращий шар, розстрілявши й посадивши в табори найталановитіших, певні дріжджі нації, людей, здатних до самостійного, свідомого мислення.

«Хто це тут дивитиметься? — спитав Коелл. — Найголовніше для нас, щоб фільм сподобався тим, хто закінчив сім класів. Отже, треба показувати історію, як простачка, донька неписьменного шевця, стає зіркою естради. Це подивляться двадцять мільйонів, успіх і прибуток гарантовано! Або ж про те, як нашого хлопця закидають у тил до наці чи до японців, а він бере в полон цілу дивізію. До того ж він має ще принести в рюкзаку з десяток кілограмів платини, яку він викрав у Єви Браун, після того як вона віддалася йому на альпійській вершині з криком: «Адольф, прости мені, я цього не хотіла, він узяв мене насильно!» Хто дивитиметься фільм про те, як країна програла сама себе, віддавшись у руки банди? Тим паче нам, американцям, таке не загрожує, поки що, слава богу, кожен американець говорить те, що думає». Я хотів був сказати, що і в Німеччині люди говорили, що хотіли, але тільки пошепки, зате писати й знімати їм не дозволяли: думка завойовує масу зверху, а не навпаки, — в тому разі, звичайно, якщо мислячі одинаки відчувають її, тобто маси, настрій.

Я прийшов з цією ідеєю до Брехта; він тільки знизав плечима. «Знаєш, — сказав він мені, — я навчився відчувати, все життя мене цього вчили в Європі, будь проклята ця наука. Так от, я відчуваю, що й тут щось гряде. Не роки, а місяці після того, як кінчився Гітлер, а ти послухай, про що тут розмовляють? Полічи, скільки разів у тутешніх салонах традиціоналістів за один вечір вимовляють слово «чужий» (про Ейслера, Чапліна й про мене), теж саме — про дуже талановитого Дмитрука, а який же він чужий? Його дід — українець, а він не знає жодного слова по-українськи, пише свої твори класичною англійською… А яку інтонацію стали вкладати в слово «червоний»? Вже починають забувати про те, що зробили червоні для перемоги над Гітлером, забувають, Грегорі, не сперечайся, або роблять усе, щоб люди якнайшвидше це забули. А коли націю змушують забути правду, тоді її ждуть важкі часи, і насамперед ці труднощі впадуть на нас, на тих, хто не є чистий американець. Шлях до фашизму — це істеричні розмови про традиції справжніх арійців — з цього почався Гітлер».

Зараз я консультую (тобто переписую діалоги й ситуації) картину про наших розвідників, яких закидають на маленький острів біля Окінави. Я одразу згадав алюмінієвого диявола з державного департаменту, йому працювати б над цим фільмом, а не мені, він викинув би всю «романтизацію»