Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

коли він так запізнюється; до відходу поїзда лишалось яких сорок п’ять хвилин, часу було обмаль, але я нічого не міг зробити, доводилось терпляче ждати Монтера та його хлопців, що опікувалися вантажем і мусили бути при мені аж до тої хвилини, коли я ввійду в купе швидкого поїзда.

— Дозвольте, я заслоню вікно, — сказав Грегори з лагідною усмішкою. — Монтер з хлопцями ось-ось буде тут.

Він замовив вечерю на шість персон.

— Через три чверті години відходить поїзд.

— Так, знаю. Монтер казав. Я хочу приготувати все заздалегідь, щоб усі ви могли спокійно повечеряти…

— Мені нічого не приносьте.

— Монтер замовив вечерю для шістьох.

— Я їсти не буду.

— То, може, хоч чаю вип’єте?

— Так. Чаю вип’ю охоче.

Грегори опустив світломаскувальну штору з чорного паперу, поправив завіски, ще раз ретельно перевірив, чи вікно добре затемнене, і лише після цього засвітив світло.

— Як ви себе почуваєте?

— Добре.

— Температура спала?

— Здається, так. Уже все гаразд.

Грегори уважно подивився на мене.

— Це зразу видно, — сказав задоволено. — Аспірин поміг. Нема кращих ліків од гарячки…

— Безперечно.

— Принести вам ще кілька таблеток?

— Навіщо?

Грегори подумав.

— Температура — штука підступна, — сказав він. — Ви, напевно, сильно застудились, сьогодні вигляд у вас був не дуже добрий. Мені навіть здавалось, що ви починаєте маячити. І очі були зовсім хворі…

— Зараз я почуваю себе чудово.

— І все-таки раджу прийняти ще дві таблетки.

Температура може знов підскочити, а вам треба їхати…

— Гаразд. Принесіть…

— У мене є ще кілька таблеток, можу вам віддати.

— Двох вистачить. Дякую.

— Як хочете, — сказав Грегори з усмішкою. — Зараз принесу чаю…

Я провів його до самих дверей і визирнув з кімнати.

У вузькому, довгому, ясно освітленому коридорі товклись офіціанти, очікуючи біля кухонного вікна видачі замовлених страв, далі, в самому кінці, був вхід до головного залу «Какаду», звідки доносився безугавний гомін людських голосів, незлагоджений спів, невиразне белькотіння п’яних відвідувачів та регіт підпилих повій. Я вернувся в кімнату, причинив двері, сів за столик навпроти входу і ще раз оглянувся довкола, ніби бажаючи упевнитись, що не сплю, що моя присутність у «Какаду», в цій кімнаті, де я вже двічі чекав Монтера, — не омана, не сон і не гарячкове маячіння. Дивлячись на це заставлене столиками приміщення, на пофарбовані в густо-червоний колір стіни, на дзеркала в претензійних позолочених рамах, я неначе знову поринав в атмосферу наших зустрічей, отих нестерпно довгих годин, сповнених напруженого чекання, тривоги за вантаж, який я мав везти далі, за долю Монтера й за своє власне життя, в атмосферу гнітючих думок, від яких був неспроможний звільнитись, дивних розрахунків з самим собою за всі свої удачі й поразки, задуми, яких не міг здійснити, за втрачене кохання, до якого не хотів повертатись, — надто багато принесло воно розчарувань, гіркоти і зневіри.

Так було щоразу, коли я появлявся в «Какаду», щоб у цій темній кімнаті чекати Монтера, тут я завжди чинив над самим собою суд, на якому виступав одночасно в ролі і обвинувачуваного, і судді, і прокурора, і захисника; то був втомливий процес, з гострими сутичками й суперечками, з довгими монологами сторін, — процес, який тривав уже кілька років з однаковою напругою, і хоч він не завершився якимсь вироком, проте сприяв остаточному сформуванню моєї самосвідомості.

Знову появився Грегори, він приніс обіцяний чай і дві таблетки аспірину, я їх одразу проковтнув, а Грегори тим часом, готуючись прийняти Монтера та його товаришів, опоряджав стіл. Я мовчки спостерігав, як він сновигав по кімнаті, розставляв стільці, зсував столи й накривав їх білою скатертиною, на таці, яку він вніс до кімнати, я побачив хліб у кошику, солоні огірки, мариновані гриби й навіть масло, котре тут держали, мабуть, спеціально для королів чорного ринку, бо для простих смертних воно було неприступне. Скільки пам’ятаю, досі в «Какаду» нас так не частували, очевидно, тільки Грегори розумів, що ми належимо до тих смертних, котрим не слід відмовляти ні в яких радощах життя. Ця думка так розвеселила мене, що я засміявся вголос.

Грегори здивовано глянув на мене.

— О, вам сьогодні весело, — сказав він.

— Ще б пак.

— Я бачу, ви завжди в доброму гуморі.

— Ваша правда.

— Що ж вас так розсмішило?

— Ет, пусте. Я подумав, що ця вечеря коштуватиме недешево.

— Монтер не заплатить ні гроша.

— Значить, вашим коштом?

— Ні, чому ж.

— Але ж хтось повинен заплатити за всі ці наїдки?

— Заплатять фріци…

— А вам не бракує дотепності. Браво! Хотілося б тільки знати, як ви це робите…

Грегори усміхнувся.

— Дуже просто, — відповів він. — Щоразу я доповідаю шефові, що були люди з гестапо. Цього досить. З них він ніколи не бере грошей…

— Шеф — німець?

— Приблудний, — сказав Грегори з презирством. — Reichsdeutsch[34].

— А я весь час думав, що цей ресторан належить вам.

— Ні. Я тільки управитель.

— А що сталося з колишнім хазяїном?

— Ви знали його?

— Так.

— Його вже нема.

— Убили?

— Ні, сам помер…

Грегори порозставляв тарілки, ще раз прискіпливо оглянув стіл і, задоволений, кивнув головою.

— Порядок, — муркнув він. — Можна сідати до столу.

Я глянув на годинник: стрілки показували п’ять хвилин на сьому. Грегори взяв тацю й подався до кухні, не причинивши за собою дверей, я дістав з кишені сигарети й закурив, а коли підвів голову, запалений сірник освітив моє обличчя, відбите в дзеркалі. Тільки тепер, при світлі, стало помітно, який кепський у мене вигляд: лице бліде, під очима великі синці, повіки червоні, опухлі, мов після тяжкого, нездорового сну, але температури вже не було, і я не почував ані втоми, ані хвилювання, а тільки нетерпіння, хотілось наблизити ту хвилину, коли можна буде вирушити назад.

За стіною після довгої перерви залунала музика, я дуже виразно чув мелодію, яку грали вже втретє за цей вечір, — то була «Кумпарсіта», танго, що його так любила Ева; ця мелодія завжди нагадуватиме мені про неї. Я подумав про Еву, дівчину, яку зустрів у поїзді; відколи доля вперше звела нас, минув лиш рік, і ось ми знов чужі; зараз я думав про неї спокійно, навіть холодно, тільки з деякою гіркотою, мов про людину, на котру покладались надто великі надії, а вона тих надій не справдила. Я вже не почував того болю, який шарпав душу ще кілька годин тому, зі мною щось сталося, а що, я й сам не міг би сказати; змучений гарячкою, переслідуваний кошмарами, я якось непомітно скинув з себе тягар болючих переживань, і мені враз стало так легко, я почувся визволеним, вільним,