Ю. Несбе - Пентаграма

над Осло-фіордом приховали хмари. Нарешті в місті тепло, а на тижні обіцяли сильну спеку. Літо в Осло. Маріус Веланн так цього чекав. Куди краще, ніж рідний Бьо-фіорд, де його чекав полярний день і підробіток на автозаправці, мамині пиріжки та нескінченні питання тата про те, навіщо він вступив на журналістику в Осло, якщо він природжений інженер-будівельник і міг би вчитися в Трондхеймі, в Норвезькому університеті науки і техніки. А ще одноманітні суботи в місцевому клубі, де повно п’яних сусідів і однокласників, яким не вдалося вилізти зі своєї глушини і які тепер волають, що ті, хто поїхав, зрадники. На танцях музиканти, які називають себе блюз-бендом, а самі не в змозі відрізнити «Кріденс» від «Ленерд Скінерд».

В Осло він залишився не тільки через це. Він дістав роботу своєї мрії. Він писатиме. Слухатиме музику й отримуватиме гроші за те, що надрукує про неї свою думку. Останні два роки він розсилав огляди в різні відомі газети – все безрезультатно, а минулого тижня приятель познайомив його з Рюнаром із редакції журналу «Соу Уот!». Той розповів, що колись тримав магазин одягу, але продав його, щоб працювати над «Зоною» – безкоштовною газетою, якій належало побачити світ у серпні. Приятель сказав, що Маріусу подобається писати огляди, Рюнар повідомив, що йому подобається сорочка Маріуса, і тут же прийняв його в штат. Маріус мав відображувати «новоурбаністичні цінності, відгукуючись про поп-культуру з іронією – не холодною, але теплою, проникливою й усебічною» – так сформулював завдання Рюнар. Це обіцяло неймовірно збагатити Маріуса. Нехай не грошима, але безкоштовними квитками на концерти і фільми, а також доступом у модні заклади й ті кола суспільства, де можна було завести корисні зв’язки на майбутнє. Це його шанс, а значить, потрібно як слід підготуватися. Зрозуміло, інформації для майбутніх оглядів у нього було предостатньо, але він позичив кілька дисків із колекції Рюнара, щоб більш повно ознайомитися з антологією популярної музики. Останні дні минули на хвилі американського року восьмидесятих років: «РЕМ», «Грін Он Ред», «Дрім Сіндікет», «Піксіс». Зараз, наприклад, у програвачі співали «Вайолент Фемз». Звучить немодно, але енергійно: «Let me go wild. Like a blister in the sun».

Дівчина внизу підвелася з рушника. Прохолодно. Маріус простежив за нею поглядом до сусіднього корпусу. Побачив, як повз неї проїхав велосипедист, на вигляд кур’єр, і заплющив очі. Пора вже що-небудь написати.

Отто Танген потер очі жовтими від нікотину пальцями. У автобусі відчувалося напруження, яке збоку можна було сприйняти за загальний спокій. Ніхто не рухався, ніхто нічого не говорив. Було двадцять хвилин на шосту, а екрани застигли без жодного руху, лише маленькі білі цифри в кутку відмічали час. По тілесах Отто скотився черговий струмочок поту. Ось так посидиш-посидиш і вирішиш, що хтось погрався з устаткуванням і підсунув тобі вчорашній запис.

Він забарабанив пальцями поряд із клавіатурою. Паскудник Волер ввів заборону на куріння.

Отто схилився вправоруч, беззвучно зіпсував повітря і кинув погляд на хлопця зі світлим їжачком. За весь час той не сказав ні слова і тихо сидів у кріслі. Вигляд у нього був, як у відставного швейцара.

– Здається, сьогодні наш приятель вирішив узяти відгул, – зауважив Отто. – Може, вирішив, що занадто спекотно. Може, переніс усі справи на завтра, а сам вирішив випити пивця на Акер-Брюгге? Кажуть, погода…

– Заткнися, Тангене, – тихо, але виразно сказав Волер.

Отто важко зітхнув і знизав плечима.

Годинник в кутку екрана показував п’яту годину двадцять одну хвилину.

– Хто-небудь бачив, як той хлопець виходив із триста третьої? – знову заговорив Волер. – Він дивився на Отто.

– Я до обіду спав, – признався він.

– Треба перевірити. Фалькейд?

Начальник загону швидкого реагування кашлянув:

– Не думаю, що…

– Зараз же, Фалькейд!

Деякий час ці двоє дивились один на одного, і було чутно, як працюють вентилятори системи охолодження апаратури.

Фалькейд знову кашлянув:

– «Альфа» викликає «Чарлі-два», прийом.

Почувся шум.

– «Чарлі-два». Прийом.

– Негайно перевірте триста третю.

– Вас зрозумів. Перевіряю триста третю.

Отто поглянув на екран. Нічого. Можна подумати…

Вони.

Троє. Чорна форма, чорні капелюхи, чорні пістолети-кулемети, чорне взуття. Все сталося швидко, але абсолютно неефектно. Легкий шерех. І тиша.

Замóк вони вирішили не підривати, а підчепити звичайнісінькою фомкою. Отто був розчарований. Економлять вони, чи що?

Люди на екрані беззвучно вишикувалися біля дверей: один із ломиком підійшов до замка, двоє, піднявши зброю, стали за метр од нього. І почалось: їхні дії нагадували добре відрепетирувані танцювальні па. Двері розчинилися, двоє офіцерів зі зброєю ввірвалися всередину, а третій ніби пірнув за ними. Отто вже радів, уявляючи, як покаже цей запис Нільсу. Двері за ними майже повністю зачинились, і він пошкодував, що все-таки не поставив камери в кімнати.

Вісім секунд.

Затріщала рація Фалькейда:

– Триста третю перевірено. Дівчина і хлопець. Обоє без зброї.

– Живі?

– Цілком… егхм… живі.

– Хлопця обшукали, «Чарлі-два»?

– Він голий, «Альфа».

– Виведіть його в коридор, чорт забирай! – вигукнув Волер.

Отто подивився на двері триста третьої. Вивели голого. Вони займалися цим усю ніч і весь день. Отто дивився й не міг одірвати погляду.

– Нехай одягнеться і йде з вами на позицію, «Чарлі-два».

Фалькейд відклав рацію й подивився на інших. Ті похитали головами.

Волер із силою ляснув по підлокітнику крісла.

– Завтра автобус теж вільний. – Отто кинув швидкий погляд на інспектора. Зараз треба діяти обережно. – Завтра неділя, але я згоден допомогти вам за ту ж плату. Ви тільки скажіть, коли…

– Дивіться!

Отто автоматично обернувся. Це відставний швейцар нарешті заговорив, він указував на середній екран:

– На сходах. Зайшов усередину й одразу ж у ліфт.

На дві секунди в автобусі запанувала тиша. Потім Фалькейд скомандував у рацію:

– «Альфа» всім групам! Можливий об’єкт у ліфті. Бути готовими!

– Ні, спасибі, – всміхнулася Беата.

– Так, напевно, ти вже наїлася, – зітхнула старенька й поставила коробку з тістечками назад на стіл. – Так про що я? Приємно, що Свен принаймні іноді відвідує мене.

– Так, у такому великому будинку, напевно, нудно самій.

– Ну, іноді я базікаю з Іною. Але сьогодні вона поїхала за місто з кавалером. Я передавала йому привіт, але молодь тепер така дивна. З усього роблять таємницю, напевно, тому, що хочуть усе випробувати й не знають, що з цього вийде.

Беата крадькома подивилася на годинник. Харрі обіцяв подзвонити, як тільки все закінчиться.

– Ти зараз про щось своє думаєш?

Беата повільно кивнула.

– Ну й добре, – сказала Олауг. – Сподіватимемося, вони його спіймають.

– Син у тебе добрий.

– Так, це вірно. Але якби він завжди мене відвідував так само