Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

нарешті, що в неї індивідуальні з Портновим. Поквапливо розпрощалася з Єгором, натягла джинси й светра, підхопила сумку й бігцем кинулася в інститут. Портнов уважно вислухав завчену Сашкою нісенітницю, посвітив їй у вічі відблиском від свого персня й виніс сувору догану: Сашка, на його думку, читала параграф мало, а вчила погано, тому на наступне заняття їй належить, крім звичайного матеріалу, зробити ще три штрафні вправи.

Сашка мовчки погодилася. Вправи більше не вселяли в неї жаху, а Портнов мав рацію: захоплена липовим чаєм, вона, звичайно, не довчила. З іншого боку, якщо вона не здасть залік Стерху, чи допоможуть їй успіхи в класі Портнова?

— До речі, Самохіна, як оцінює ваші знання Микола Валерійович?

Запитання застало її вже в дверях. Сашка знехотя обернулася: Портнов сидів за викладацьким столом, лампа денного світла відбивалася у вузьких скельцях його окулярів.

— Нормально, — сказала Сашка крізь зуби.

* * *

Майже зовсім смеркло. Вся втома цього дня налягла на Сашчині плечі, варто було їй вийти з аудиторії. Завтра заняття зі Стерхом; знову виправдовуватися, белькотіти та слухати, слухати огидну тишу, і боротися з нею, знаючи, що боротися не смієш…

— Сань, тебе шукали твої дівчата! — Оксана несла коридором яєчню, що шипіла на сковорідці. — Віка з Ленкою. Ти ключа поцупила, чи що?

— Ну, так, — Сашка відімкнула свою кімнату.

— У тебе там що, дідівщина? — Оксана засміялася. Сашка не відповіла, зачинила двері, хотіла замкнути, але подумала й не стала. Зібрала всі сили й витягла з шухляди плеєр. Увімкнула автоматичний повтор першої доріжки. Зціпила зуби, надягла навушники й повалилася на ліжко.

Запала тиша.

За півгодини розчинилися двері, вдерлися Віка й Лена з черевиком, кросівкою і туфлею напереваги. Сашка бачила, як роззявляються їхні напомаджені роти, бачила навіть пломби в зубах. Здається, вони репетували, навіть погрожували. Сашка дивилася крізь них і чула тільки тишу.

За кілька секунд сусідки відступили. Може, налякалися. Пішли з кімнати. Зробилося порожньо.

Була тиша. Моторошна. Небуття. Сашка боялася кліпати: стеля в тріщинках, павутиння в кутку й залізні грати ліжка залишалися єдиним, що прив’язувало її до реального світу. «Ніщо матеріальне не має особливої цінності. Усе, що справді чогось варте, — поза матерією…»

А тепла долоня? А запах? А липовий цвіт?!

Тиша тривала й повторювалася спочатку. Сашка згубила лік часу. Остаточно стемніло за вікнами, сусідки повернулися, вмикали світло й вимкнули знову, хтось іще приходив і йшов собі; тиша тисла на барабанні перетинки.

Настала північ — як віддалений удар по барабану.

Сашка встала. Застромила плеєр за пояс. Навушники начебто приросли, зробилися частиною її голови. Гуртожиток ще й не збирався спати, скрізь горіло світло, там, певне, слухали музику й співали, можливо, голосно сміялися, але Сашка не чула.

Кімната Єгора номер дванадцять була на першому поверсі. Сашка стукнула у двері зігнутим пальцем. Потім кулаком. Потім потягла двері на себе — вони не були замкнені.

Єгор сидів у кімнаті сам. Горбився над текстовим модулем.

— Послухай… — почала Сашка, але не почула свого голосу й замовкла.

Єгор рвучко відкинув підручник, кинувся до Сашки, щось запитав, вона не почула. Тиша ломилася в її душу, і всі Сашчині сили витрачалися на те, щоб не впустити її.

Тоді Єгор погасив у кімнаті світло.

Сашка не очікувала. Виявитися в тиші й одночасно в темряві — це було занадто. Вона хотіла зірвати навушники, але вони так притислися до вух, що Сашка перестала розрізняти, де поролон, а де її власні вушні раковини.

Цієї миті Єгор її обійняв.

Світ звівся до дотику.

Сашка обімліла. Єгор важко дихав, вона відчувала, як рухаються його ребра, здіймаються і обпадають. Можливо, він занедужав, може, в нього піднялася температура, а може, сам по собі він був такий гарячий, розпечений, мов батарея. Вони пригорнулися одне до одного, приліпились, як дві пластилінові фігурки. Плеєр теліпався між ними, але якимось дивом і далі працював, і далі заливав Сашку тишею. Єгор обіймав її, обволікав, вона відчула його вагу, його силу, й тиша обірвалася раптом — зітханням, стогоном, чиїмсь фальшивим співом під гітару, далеким дзенькотом розбитого скла…

У плеєрі сіли батарейки.

* * *

Вранці, о сьомій, Сашка стояла під гарячим душем у лункій душовій на другому поверсі. Зі стелі падали важкі краплі конденсату. Вода всотувалася в стічний отвір, втягала піну, закручувалася крихітним виром.

Сашка то посміхалася, то супилася, то злизувала з підборіддя сльози.

На першу пару вони з Єгором з’явилися, не розтискаючи рук. На Сашці красувалася зелена чоловіча сорочка, що зберегла запах його одеколону. У холі на очах у всіх вони обійнялися, поцілувалися й розійшлися в різні боки: Єгор — до Ірини Антонівни, що вела в них на курсі спеціальність, Сашка — на заняття до Стерха.

Горбань зустрів її уважним поглядом. Сашка внутрішньо напружилася, очікуючи, що він скаже. Стерх привітався, як завжди, привітно й запропонував їй надягти навушники.

Чуже мовчання піднялося, затопило Сашку спершу по горло, а потім і з головою. Перехопило подих. Горбань безгучно ворушив губами, Сашка дивилася на нього, відчуваючи, як б’є по шкірі мороз і стає сторчма волосся.

Трек скінчився. Сашка поквапливо натисла на «стоп». Микола Валерійович пройшов аудиторією, зупинився біля вікна, за яким знову накрапав дощ.

— Я бачу, що ви старалися, Сашко. І бачу, що вам справді складно… Так, дівчинко. Задали ви мені задачку.

Він здавався стурбованим і сумним.

* * *

— Вітаю, — сказала Ліза Павленко. Вона курила в жіночому туалеті, струшуючи попіл в умивальник.

— Дякую, — механічно сказала Сашка, думаючи про горбаня й залік.

— За покликом серця? Чи на вимогу навчальної програми?

Сашка на мить завмерла. Повільно озирнулася через плече.

— Що ти маєш на увазі? — запитала холодно й тихо.

Ліза випустила струмінь диму під стелю, — начебто намагаючись дотягтися до пожовклого тиньку, поплямованого вогкістю.

— Не соромся. Не ти одна з такою проблемою. Он Юлька Гольдман і дотепер шукає дефлоратора. Щоправда, вона не найкраща студентка на курсі, їй можна й не поспішати…

— Добре, що в тебе такої проблеми не виникло, — промовила Сашка, дивлячись на Лізу в дзеркало.

Їхні погляди зустрілися десь на розмитій межі між склом і тим, що поза склом. У Лізи були червоні, запалені очі, певно, від диму.

* * *

— Група «А», закрили книжки, й усі подивилися на мене… Всі — це значить і Ковтун теж. Ось так, дякую. У зв’язку з тим, що половина групи не справляється з текстовим модулем, призначаються додаткові індивідуальні заняття в суботу по обіді. Бути на них