Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

– Ти хоч вариш собі?

– Варю, – чомусь ображено буркнула Марфина.

– Може, до мене переходила б? – уже не вперше запропонувала Танасиха. – Удвох воно веселіше.

– Миші хату розточать. Хата ж як: поки є в ній жива душа, доти й стоїть.

– Наглядала б.

– Куди вже мені? Сидітиму.

– Ну то й сиди, – розсердилася Танасиха і рушила до дверей.

– Он галоші забула, – нагадала Марфина.

– Тю, голова дірява.

Танасиха вступила в галоші, притупнула, але злість не зігнала і пішла з хати сердита.

Марфина подумала, що сьогодні вона більш не зайде.

2

Танасиха лежала на підлозі не рухаючись, потім помацала себе, здогадалася, що жива, що очі у неї розплющені і бачить вона темряву. Присоромила себе за те, що вилежується, наче п’яна, перевернулася долічерева й стала спинатися спершу на руки, потім на коліна і, крекчучи, стала на ноги й помацала лежанку, чи та на місці, бо чого ж це вона впала із неї.

Лежанка була на місці, усе було на своїх місцях, переконалася Танасиха, увімкнувши світло, тільки всередині у неї щось зрушилося, засіло грудкою і не давало спокою.

Вона здогадувалася, що бачила поганий сон, і тепер з усіх сил напружувала пам’ять, щоб згадати його і якось пояснити собі, розвіяти тривогу, але нічого не могла згадати, у голові шуміло, і ніщо там, у тій дурній голові, не трималося купи – ні думки, ні спогади.

Танасиха сіла на лежанку, засовалась на ній, шукаючи теплу місцину, але не знайшла і, підмостивши під себе руки долонями до черені, принишкла.

«Нічого, – міркувала вона, – раненько побіжу до Марфини, погомонимо, а там у балачці і сон пригадається, воно завжди пригадується, коли про нього не думаєш, не силуєш себе. Як тільки-но розвидниться, відразу й побіжу». Бо вчора (чи коли це було?) якось не так вони розійшлися, наче посердилися трохи, чи що. Танасиха розкаже сон, Марфина, маючи світлу голову, розжує його, скаже, що це на добро, уві сні, скаже вона, все навиворіт, і тоді Танасисі відляже і прийде спокій.

Знов хтось терся об її ноги, вона опустила очі й побачила свого смугасто-рудого кота.

– Няв, – обізвався кіт, дивлячись на неї розумними очима, і на мить у її голові блиснув просвіток, і Танасиха згадала той страшний сон. Снилося, начебто її замело снігом у хаті, вона не може відчинити двері, не може вийти ні до своїх курочок, ні до хлівця, щоб принести дров і протопити.

– Няв, – ще жалібніше занявчав кіт, і вона зрозуміла його – щось аж здригнулося в Танасисі; то прокинулася в ній твереза думка, що ні, це не сон, це ж насправді прикидало її двері снігом, і нікуди вчора вона так і не виходила – ні до Марфини, ні по дрова, ні до своїх курочок.

Щоб переконатися в цьому, Танасиха злізла з лежанки, вийшла у темні сіни, навпомацки хотіла відсунути засув, але, виявилось, він був одсунутий, а двері не відчинялися, і вона знов стала торсати їх плечима, ліктями, і кіт, плутаючись у неї в ногах, теж шкрібся у двері, але ніщо не допомогло.

Важко віддихуючись, Танасиха зайшла в хату, сіла на лаві коло вікна, у яке вже крізь паморозь пробивався сірий ранок, і зайшов у хату рудо-смугастий кіт і сів на підлозі навпроти неї.

– Тобі, коте, легше, – сказала вона. – Ти через горище можеш вилізти надвір та й іти собі куди заманеться. Можеш піти хоч і до Марфини, у неї стільки мишей, що боїться, аби хату не розточили, там тобі добре буде.

Згадавши Марфину, Танасиха подумала, що це ж вона не була в неї вчора, не піде сьогодні і хтозна коли зможе піти, а Марфина ж без неї як без рук і тепер, бідна, думає, що Танасиха образилася на неї за те, що не схотіла жити укупі, образилася і не йде. А вона б і зараз побігла, якби хто відкидав сніг од дверей та випустив її з хати.

Хто? Хто?

Надія була хіба що на поштаря Михайла, але надія квола, бо пенсію він приніс їй зовсім недавно, до нової ще майже місяць, і на лист сподіванки мало, листа ж Танасиха перед Водохрещами отримала, і гроші отримала, чого тобі, бабо, іще, сиди собі нишком. І Танасиха вперше пошкодувала, що не послухалася восени поштаря Михайла, коли той пропонував виписати їй газетку, хай найдешевшу, районну, вмовляв Михайло, а вона поскупилася. Якби не поскупилася, то тепер Михайло заходив би до неї, вважай, через день, і сніг відгорнув би, і ще б чимось підсобив, бо то золотий чоловік, ніколи не вийде з хати, поки не розпитає, як вам та що, бабуню. Якби вона послухалася його, то не знала б ніякого лиха, а так… Скіки ж це до того восьмого березня? – прикидала собі в голові Танасиха, сподіваючись на кольорову листівочку. Поспішила Ганя з листом. Хай би він сьогодні прийшов, то Михайло б виручив. Якби ж знаття… Нічого ж такого нагального і немає в тому листі, щоб так поспішати.

«Може б, я, мамо, до себе забрала вас, та боюся, бо в нас тут такі високі гори, що ви як покотитесь, то вас ніхто не зловить…»

– А ти, коте, йди, – сказала Танасиха. – Якби вмів говорити, то пішов би когось покликав, щоб визволив бабу, а як ні, то йди собі, чого маєш пропадати зо мною. Іди до Марфини ловити мишей.

І чи з дурного ума, чи з відчаю привиділося раптом Танасисі, як її мудрий кіт, наче в тій казці, іде селом у червоних чоботях, в жупані, у крислатому капелюсі, іде не куди-небудь, а прямісінько до поштаря Михайла, заходить у хату, чемно знімає капелюх, кланяється, розказує про Танасишину пригоду і просить визволити її із біди. Михайло сміється, він зовсім не дивується з такого несусвітнього кота, що вирядився, як пан, а сміється з Танасихи, котра поскупилася виписати газетку, і от тепер прийшла коза до воза. Спершу він трошки огинається, кому ж охота пхатися у такий світ через сніги, потім таки погоджується (золотий чоловік цей Михайло), зодягається і йде, а поперед нього ступає кіт, протоптуючи червоними чобітьми стежку в заметах.

– Няв, – почула вона його голос, кинулась із забуття й побачила, що кіт шкребеться біля дверей, проситься в сіни.

Танасиха випустила його, примовляючи:

– Іди, йди. До Марфини йди, у неї мишей багато.

Згадала Марфину, і знов її узяв страх, уже й не за себе, а за стару Марфину, яка