Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

валянок галоші і собі залізла у куб, не відчуваючи ніякого тепла, а тільки жаль до Марфини, що все наростав у грудях, і, залізши, раптом тонко заголосила:

– Це, Марфо, ми наче в казані пекельному…

Марфина теж заплакала – не від жалю, а від вдячності до Танасихи, і сльози вдячності котилися повільно і тихо.

Поплакавши, вони принишкли, вслухаючись у ту порожню полегкість, що настає відразу після сліз, потім Танасиха сказала вже зовсім сухим рівним голосом:

– Од Гані письмо прийшло.

Сказала і ждала, поки Марфина спитає: «Що ж вона пише?», – бо якось не з руки розказувати непрохано, а тим більше хвалитися, і Марфина, розуміючи Танасиху з півслова, так і спитала:

– Що ж вона пише?

– Та що – забрати мене хоче…

– Це ж вона де – в Криму? – спитала Марфина те, що давно знала, аби далі снувати балачку.

– Ато, в Ялті.

– Далеко.

– Зате ж тепло. Там у них зими пошти не буває.

– То, може б, ти і поїхала? – сказала Марфина, знаючи, що Танасиха не поїде, і потайки радіючи з того.

– Нє-е-е. Куди мені в такий світ! Там такі гори, що як покочуся з них, то й амба мені.

– Еге, вдома найлучче, – дрібно кивала Марфина і знов покаянно дивилася на Танасиху, стримуючи в собі усмішечку, бо чогось на мить їй привиділась височезна гора, а з неї котиться Танасиха, кумедно так, наче сніп, котиться, і не видно тому ні кінця, ні краю. Придумає ж таке.

Марфина не знала, що це Танасиха не придумала, про це написала в листі сама Ганя:

«Може б, я, мамо, до себе забрала вас, та боюся, бо в нас тут такі високі гори, що ви як покотитесь, то вас ніхто не зловить…»

– І Гандрій кличе до себе, – сказала Танасиха. – Але до Гандрія я не поїду, хай і навколішки стає.

– Гандрій ближченько, чо’ ж.

– Хай би він і через дорогу жив, то не пішла б.

– Чого ти? – наче дивувалася Марфина, хоч і тут знала про все.

– А того, що таке стерво йому попалося, хай бог милує. До нашого берега завжди приб’ється як не гівно, то тріска.

– Може, вона йому гарна.

– Гарна? – скипіла Танасиха. – Їсти ніколи не зварить, тіки перед дзеркалом крутиться. Отако, Марфо, вір не вір, як обведе сажею ті безсоромні очиська, то плюнь і розітри. А коло мене носа морщить – це показує, що пахне погано.

– Од тебе? – здивувалася Марфина і теж непомітно принюхалась, злегенька сіпнувши ніздрями.

– А то. І ще б нічого, якби сама така, а то ж і дитину нацьковує. Приходить Сашик із школи, дістає з цього… як його… еге, холодильника… дістає ковбасу, облизується, а мені каже: «Кто будєт колбаску кушать, а кто слюнку глотать».

– Так каже?

– А так.

– Бач як, – не знала, що й сказати на те Марфина. І щоб утішити Танасиху, мовила звичне: – Сини – то людям, а дочка собі. Це якби Ганя ближченько, то ти б і горя не знала, Ганя б такого не попустила. А то аж де той Крим, аж де та…

– Ялта, – підказала Танасиха.

– Еге. Кращої дівки за Ганю в усьому селі не було.

– Отож-бо й воно. Через те й забрали її так далеко од мене. Лучче б поганіша була, та ближче.

– Уродися та вдайся, – зітхнула Марфина.

– А то.

І в Танасишиній гливкій пам’яті ворухнулось і зринуло знову: «Може б, я, мамо, до себе забрала вас, та боюся, бо в нас тут такі високі гори, що ви як покотитесь, то вас ніхто не зловить…»

Чогось не могла второпати у цих словах Танасиха, і через те вони ні-ні та й верталися до неї, крутилися в думці й на язиці і здавались якимись твердими – не розкусиш. Тільки й здогадувалася з тих слів Танасиха, що її Гані теж, видно, не з медом у тих високих горах. «Хай і тепло, без зими і морозів, але не з медом», – думала Танасиха. Вона попорпалася у своїй неслухняній, в’язкій пам’яті, шукаючи там втрачену нитку розмови, знайшла і сказала:

– Двадцять п’ять карбованців прислала мені.

– Оце тепер? – спитала Марфина, бо чула вже про таке.

– А то.

– Бач як, – схвально закивала Марфина, і її очі округлились, навіть карі кружальця проступили у них.

Танасиха дивилась на неї і думала, що всяк старіє по-своєму: одне починає слабнути з рук і ніг, а друге з голови. Вона, Танасиха, приміром, то ще у всьому дасть собі раду, навіть три курки глядить, але голова вже не та, шумить у її голівоньці день і ніч, щось шамкотить у вухах, і весь час їй здається, що то сніг шурхотить об шибки.

Марфина ж, навпаки, спершу заслабла на ноги, руки, зате при добрій пам’яті, тому й очі такі живі, круглі, не те, що в Танасихи, – її очі зморились дивитись на світ уповні і збіглися у вузенькі щілини.

Однак Танасиха не знала, з чого краще починати слабнути, – мабуть, усе-таки з голови, думала вона, тоді легшою буде смерть. Смерті вона не боялася вже давно, готова була до неї, але хотіла одного – щоб та була легкою.

Ще давніше приготувалася до смерті Марфина, набагато старіша за Танасиху, така стара, що соромилась свого віку і ніколи певно не могла згадати, скільки їй літ. Соромилася, що забарилася на цьому світі, наче це їй було так не назначено, а вона вкрала у когось ті зайві літа. Бо чого ж це нікого з її однолітків не лишилося в селі, багато молодших пішло туди, звідки не вертаються, а вона, грішна, засиділась. Через те й очі її були такі покаянно-винуваті.

І чого найбільше хотіла тепер Марфина, то це вмерти раніше за Танасиху, хоч і в цьому бажанні відчувала якийсь гріх, і тут вона думала про саму себе й наче хотіла когось перехитрити – щоб було кому й очі їй закрити, і людей покликати, щоб не зоставатися самій у цьому забутому, закиданому снігом яру, куди наглядав раз на місяць лише поштар Михайло, приносячи їм обом пенсію, а Танасисі ще й кольорові листівки до свят, на кожній з яких бажали їй «щастя і довгих років життя», а потім цілували «міцно-міцно».

Танасиха першою вилізла з чавунного куба, потім допомогла вибратись Марфині, дивуючись, як та сама туди вмостилася, коли у неї і ноги не згинаються. Відійшла в куток, де стояло відро, яким вона приносила Марфині воду, побачила, що воно майже повне, й спитала