Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

тільки тепер духова не голосить, не ридають срібнії труби, а висурмлюють бадьорого марша; люди веселі, не знімають картузів, сміються, радіють, аж пританцьовують, – не похорон, а народні гуляння. Лише Гринь Бублик понурився осторонь, бгав у руках облізлу руду шапчину, а всі гомонять, вітають одне одного, ручкаються, поплескують по плечі; Петро Шкандиба цілу промову виголошує: «Здихалися нарешті, тепер заживемо! А то ж, було, куди не поїдеш, куди не підеш, то стидно й признатися, що ти з Вигоди. Чи не з тої Вигоди, питають, де Захарко Скоробагатько живе? Думають, тут усі такі». Лежить Захарко в труні, мов живий, сонечко світить у небі, весело цвірінькають пташки, і люд веселиться, духова грає марша… Та ось музики ушкварили гопака, пішла навприсядки Гандзя Пшичка, та Гандзя, яка завжди ходила надута і не вміла ні сміятися, ні танцювати (вона привиділась молода і чомусь боса), по-парубоцьки взявся в боки Петро Шкандиба, а за ними й весь натовп гойднувся, пішов у танок. Найдужче ж старалася Гандзя Пшичка, так уже дрібцювала, аж курява чвиркала з-під ніг, однак їй здалося, що не чути, як вона вибиває чечітку, боса ж, голими п’ятами не виб’єш, і тоді поприв’язувала до босих ніг дощечки (Захарко бачив колись, як одна так робила), поприв’язувала дощечки чи фанерку і так вибивала та гупала, що чути було й на тому світі…

Захарко не проганяв те видіння з очей, упивався ним з якоюсь несамовитою насолодою – гостра сльоза тремтіла у кутику ока й не падала, мовби то скалка застрягла, – і ще довго сидів би отак за хатою і втішався маною, якби хтось не торкнув його за плече, і він упізнав Гринів голос:

– Чуєш, Захаре?… Я тобі ось керогаза приніс…

1982 р.

Високі гори у Ялті

1

Сімдесят дев’ять літ прожила Танасиха на білому світі і не пам’ятає за собою такої дурної оказії, а це тобі маєш: впала вночі з лежанки. Щось таке приверзлося уві сні, що заметалася, забилася Танасиха на твердій черені та й скотилась додолу, як ота торба з високого горба. Либонь, була б і кісточок своїх не визбирала, та, слава богу, відколи насіли морози, спала в куфайці, у шитих суконних валянках, а голова була закушкана, мов капустина, у сто хусток.

Як упала, то ще довго не спиналась на ноги, прислухаючись, чи жива, чи, мо’, провалилася на той світ, силкувалася вловити на собі місцину, де обізветься біль, але, дивина, болю не було; стояв у її тілі лиш холод, що, мов гад, звив там собі кубло і не давав місця ні крихті тепла, ні навіть болеві, нічому не хотів поступатися, хіба тільки страхові, бо той теж холодний, бо холод і страх з одного поріддя, думала собі Танасиха.

Про це вона здогадалася вчора, коли хотіла вийти із хати, та не змогла відчинити сінешніх дверей – торгала, торгала, а вони ні туди, ні сюди, і Танасиха обмерла, спершу подумавши, що її хтось наклямнув знадвору, а потім допетрала, що ні – це за ніч намело стільки снігу, що й дверей не подужати.

Налягала на них плечима, припадала всією собою, шкреблася як кицька, благаючи, аби відчинилися, а вони – ні за що, лиш на щілину подалися, у яку засвистів той-таки холод, нахабно обмацуючи Танасиху з голови до п’ят.

На дерев’яних ногах вернулася вона в хату, присіла на лаву коло вікна й застигла, схожа на ріпку, бо верхню, найгрубішу хустку Танасиха зав’язувала вузлом на тім’ї, аби не муляло вночі, і той вузол над приплюснутою зверху Танасишиною головою скидався на чуб, за який витягують із землі ріпку. І саму її наче недавно витягли із землі: серед темних зморщок, порізаних упоперек обличчя, майже губилися вузенькі очі, схожі на ті, що діти малюють вуглинкою на сніговій бабі, і безгубий рот теж нагадував печальну складочку на її лиці.

Гибіючи на лаві, Танасиха на якийсь час знебулася, потім відчула, як хтось треться об ноги, опустила очі й побачила свого смугасто-рудого кота.

– Няв, – жалібно занявчав кіт, і вона, погоджуючись із ним, схитнула головою, подивилася у його розумні очі і вже вкотре подумала, що як жаль, що кіт не знає людської мови, чи й навпаки – вона, Танасиха, не знає мови котячої. Їй давно вже здавалося, що кіт розуміє більше за неї, тільки не може сказати; ось і тепер він щось підказував їй, напоумлював, але Танасиха нічого не могла второпати і, ніби соромлячись того, кволо кивала головою: мовляв, так, так, треба щось робити, бо сидьма нічого не висидиш.

Вона обернулася до вікна, що дивилось на вулицю, та зараз, обмерзле, воно не дивилось нікуди, було сліпе. Танасиха припала безгубим ротом до крижаної шибки, стала прохукувати в ній вічко, – може, забачить когось, догукається? – але теплий дух не тримався навіть у неї в роті, вічко не протавало, і тоді Танасиха почала вишкрябувати його твердим скрученим нігтем, схожим на кібчачий пазур.

Мало було надії вгледіти когось за вікном, бо на їхньому кутку, відкинутому од шляху в ярок, жила ще лишень стара Марфина, яка давно вже не видибувала далі свого подвір’я, не годилася навіть відра води собі витягти, і Танасиха щодня топтала до неї стежку у високих заметах, бо сеї зими сніг, як на погибель, валив денно і нощно, а морозів таких то й не пам’ятає Танасиха. Морози, може, й були, але так холодно – ні, їй не було ще ніколи.

Вони з Марфиною часом не знали, у який куток забитися від холоднечі, а оце на Водохреща таке придумали, що сміх і гріх, якби хто побачив. Себто придумала те Марфина, бо коли Танасиха зайшла до неї, стара вже сиділа у кубі, величезному чавуні, вмурованому коло печі, де колись (давненько, гай-гай) заквашувалось і запарювалось, а тепер той куб начебто був ні до чого, та, бач, знадобився: Марфина змикитила, що лежанка з’їсть хуру дров і ледве дихає, а під чавун підкинь віхоть-другий соломи – і вже він гарячий, залазь, бабо, грійся.

Угледівши над собою Танасиху, що від подиву проковтнула «добридень», Марфина спершу знітилась трохи, потім всміхнулася покаянно і, підбираючи під себе ноги, сказала:

– Ще не бачила такого? Ну, то залазь і ти.

Танасиха довго не думала: такий жаль узяв до Марфини, що не могла її не послухатись (вийшло б, що наче гребує чи й насміхається), і вона спритно зняла з