Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

хати, обдивлявся, принюхувався, чаклував, потім показав рукою уздовж тієї смужки городу, на якій Захарко «зіпсував» борозну:

– Отак ті хлопці рили?

– Точно. А ти звідки знаєш?

– Хе! Щоб я та не знав. Ну, вперед!

І заходився копати. Обережненько так, наче боявся наскочить на міну.

Ой ти Мусій, ти Мусію,

Чи ти бачив чудасію,

Як чоловік за хатою

Ловить рибу лопатою?

Це Гринь увернув такого віршика для жарту, але ніхто не сміявся.

– Я, дядьку Захаре, як у воду дивився, – сказав Шкандиба. – Ось же вона так і йде, ця трубка. – Він став навколішки, руками розгрібав землю, веселішав.

– У Петра – голова! – сказав Гринь. – Колись у мене електрика в хаті перегоріла, то враз найшов, де воно. Так і тут. Десь не контачить, Петре, га?

– Утєчка газу. Хоча зроблено на совість. Ізоляція… все, як положено.

– Чув? Утєчка. Десь утікає газ, – обернувся Гринь до Захарка і зняв «пижика» – сонечко вже пригрівало в потилицю. Він дістав із кишені куфайки коробку «Золотого руна» (чи Голька, чи зять працювали на тютюновій фабриці і присилали дороге куриво), розім’яв довгими пальцями сигарету, закурив, пихнувши на Захара запашною хмаркою диму.

– Ану, без вогню мені тут! – суворо глянув на нього Шкандиба. – Бо як рвоне, то й шапчини вашої не знайдуть. Кажу ж вам: утєчка газу!

Гринь злякано затис пучками кінчик сигарети, «задушив» вогонь, однак недокурка не викинув – сховав назад у коробочку.

– Може, нам, Петре, одійти подалі? – спитав винувато.

– Якщо без вогню, то можна, – дозволив Шкандиба і, відклавши лопату, обмацував чорну, завтовшки з великий палець трубку. Потім грудьми припав до землі, довго обнюхував трубку, тулився до неї вухом.

– Слуха, чи не шипить, – здогадався Гринь. – Міньор, точнісінький тобі міньор, – твердив своєї, хоча на фронті не був (через отой «парашут») і мінерів ніколи не бачив.

Захарко мовчав.

Шкандиба копав далі. Час від часу кидав лопату і припадав вухом до трубки.

Гринь позирав на зятів годинничок і потерпав, що Килина знов цокотітиме, бо сторожування давно скінчилося, а його носить нечиста сила. Проте цікавість брала гору над страхом.

Шкандиба копав.

Захарко думав про своє.

Дивився на вихололу від учорашнього дня ріллю, яка вже підсохла й не пахла, навіть не вабила до себе гайвороння, і раптом побачив свій город у картопляному цвіту, а серед городу стояла Мелашка й усміхалася до нього золотом карих очей. Вона завжди уявлялася Захаркові серед розквітлої картопляної зелені (квіточки на ній лілові), та зелень сягала Мелашці до пояса, бо їхня «американка» через непідходящий ґрунт зав’язувалася не більша за волоський горіх, зате вигонила таке високе соковите бадилля, що город скидався на ліс. І хай там горіх чи бурібушки, а не було ні в кого кращого городу за їхній, особливо ж тоді, як цвіла картопля, а серед неї стояла Мелашка в білій хустинці в чорну крапочку, сонечко лащилося до її очей, аж мружилися очі від тієї ласки… «Це не біда», – сміялася.

– Ходім перекуримо, – сказав Гринь. – Подалі від гріха.

– Ходімо, – погодився Захарко, щоб не думали, що він так уже сильно печеться й труситься над Шкандибою.

Вони відійшли на подвір’я, Захарко теж узяв дорогу цигарку, хоч курити покинув давно, ще того року, як свій тютюн пропав на грядці, та зараз у голові снувались такі думки, що він закурив. Сиділи під повіткою на колодках, збоку щось бубонів Гринь, однак Захарко його не чув, забув навіть потягувати димок, і цигарка погасла в роті.

Знов чомусь пригадав свою промашку з шаблею (побачив табличку – «Ско’обагатько…» – і згадав Райченка?), про яку ніхто у Вигоді не знав, хоч і кортіло часом комусь розповісти, проте не розказав навіть Мелашці. Кортіло поділитися не так тією печаллю, як зрозуміти одну незбагненну для нього річ: що в тій історії було смішного? Може, Захарко чогось не візьме в тямки своїм розумом, може, хтось йому підказав би.

Тоді, коли з’ясувалося, що шаблі переплутали, і його викликали то туди, то сюди, розпитували офіційно і так – як же все воно вийшло, ніхто не міг стримати посмішки, навіть офіційні особи з пісними казенними лицями м’якли очима й ховали усміхнені роти хто в кулак, хто в долоню.

Захаркові пекло в грудях, наче туди сипнули пригорщу жару, а вони кихкотіли, пирхали від сміху і пирханням роздували той жар, ніби боялися, що він погасне і не пектиме. Чому їм було так смішно? Ось про що хотілося розпитати Захаркові, ось чого він не міг зрозуміти, але так нікому не обмовився й словом.

Навіть Бульба – Підлужний, на якого Захарко до того дивився майже побожно, як почув на студії про цю «комедію», трохи не вмер од сміху, вхопився за живіт, щоб не лопнув, стогнав, корчився, гикав, сякався, сльози котилися з очей і розмивали грим на обличчі, через те він скидався не на Бульбу, ні, він схожий був на якусь несусвітну мару, і та мара реготала, реготала, реготала…

Захарко і зараз – через стільки літ! – почув його сміх, почув зовсім поруч, так чітко й виразно, мовби Підлужний тепер ось стояв перед ним і слиною пирхав Захаркові в лице.

Він підвів голову, щоб відігнати мару, і раптом зрозумів, що то йому не привиділося, регіт справді стояв на всю Вигоду, тільки реготав не Підлужний, а Петро Шкандиба.

Електрик качався біля розритої канави і ловив себе за живіт:

– Ой… умру… ммм… кх… кх… Ой… умру… ммм… Держіть м-мене, бо ум…ру… ммм… кх… кх… – Перевертався ницьма, на спину, гріб під себе землю, корчився, метався, ніби потрапив у вихор, і вітер-крутій бавився його вухами, перекидав нещасного на всі боки, а Шкандиба просив: – Ой, держіть м-мене…ммм…держіть.

Над ним стояв уже Гринь Бублик, але дивився не на Шкандибу, а туди, в канаву, дивився і кліпав очима:

– Бляха-муха…

Захарко умить опинився коло них і… стерп.

Там, у канаві, метрів за десять від хати був заритий червоний балон, на якому невиразно біліли велики літери.

– Пропан, – уголос прочитав Захарко.

А Гриневі почулося: «Пропав».

Потім Захарко видихнув слово, якого Гринь ніколи не чув:

– Муляж.

10

Він сидів за хатою на купці сухого картоплиння, вітерець злегенька перебирав його сиве волосся, потім крався за комір сірої сорочини – такий зашмуляний, що блищав на скупому осінньому сонці, як хром, і Захарко щулився од холоду.

Знов побачив свій власний похорон, але привидівся він не так, як раніше, – приверзлося зовсім дурне: наче ховають Захарка всім селом,