Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

хоч і мала світлу голову, але не годна була відра води собі витягти.

Танасиха сіла на лаву, поклала на коліна руки і ждала. Чого і скільки їй ждати, вона не знала.

3

Удень стара зварила собі пісної юшечки, не так для наїдку, як кишечки погріти, та й не чамріти ж їй без діла – хотіла ще знайти собі якусь роботу і не знаходила, бралася за те і се, однак усе падало з рук. Виходило, що їй нічого не треба, що безглуздо щось робити, коли тебе вже поховано, живцем поховано у твоїй-таки хаті. Зостається тільки сидіти і ждати – чи відлиги, чи смерті, чи восьмого березня, коли прийде поштар Михайло, відкидає сніг од дверей, а тоді, веселий і розчервонілий з морозу, подасть їй таку ж веселу листівку чи, може, й дві – од Гані і від Гандрія.

Але й сидіти було несила, несила думати й дихати, і, коли вже Танасиха готова була завити, до неї раптом десь іздалеку-далека, відчувши біду, стала наближатися її давня товаришка – то була пісня, яку вона давно вже не співала, хоч колись часто прикликала цю пісню до себе, лишаючись на самоті. Танасиха не сказала б, де і коли навчилася її, від кого почула, не знала, чи на правильний голос вела її, чи якось по-своєму, але ця пісня навідувала її саме такою, ось і тепер навідала, не залишила Танасиху напризволяще.

І вона заспівала:

Ой чи воля, чи неволя,

Ніхто не зна мого горя,

В мене горе не яке,

В мене горе велике.

Співаючи, вона не думала про своє горе, а тільки про цю пісню, що жила окремо від Танасихи, хоч народжувалась у ній.

З горя ніженьки не ходять,

Білі ручки ділечка не роблять.

Ой піду ж я у садочок

Нарву собі ягідочок.

Ні, ця пісня була не про неї, це про якусь молоду дівчину з білими рученьками, таку невідому й далеку, що і жалю до неї немає. І співав тільки безгубий Танасишин рот, а очі її, обличчя були неживими.

Ой чи рвала, чи не рвала,

Соловейка розпитала:

«Соловейку сизокрилий,

Скажи правду, де мій милий?»

Народившись у Танасисі, пісня відокремилась од неї, розірвала пуповину і полетіла собі у світ, а Танасиха знов зосталась сама, натомлена і порожня. Вона прилягла на лежанку, пробувала задрімати, щоб швидше минав час, але сон цурався її, тепер її все цуралося, навіть кіт пішов світ за очі, покинувши Танасиху. Вона любила цього кота, колись, ще молодою, терпіти не могла котів, гидувала ними, а цього любила й багато чого прощала йому, знаючи, що він і по миснику лазить, і писка стромляє куди не слід, але раз уже їм випало разом доживати віку, то що тут гніватися чи гидувати. Хай як є, треба миритися.

Тепер і кіт пішов куди очі бачать, пішов на мороз, щоб не бачити Танасишиної ганьби, і не відцурався її лиш холод, цей знобливий гад, що оселився у ній, наче в норі.

Наморивши думками свою слабу голову, Танасиха відчула, як її знов облягає забуття, і піддалася йому, заплющивши очі. Але від того, що вона сама піддавалася, підганяла його, забуття взяло її упівсили, щось лишилось у ній недремним, щоб стати на сторожі від поганих видінь, щоб одразу розбуркати її, коли підступить якась мара. Те сторожке щось стало осторонь, коли їй явився Трохим, не проганяло його, підказувало, що це не сон – таке було насправді, було не так і давно, щоб чогось тут не розібрати чи не впізнати.

Трохим доводився далеким родичем її чоловікові (той, бідолашка, помер ще в голодному сорок сьомому) і, овдовівши років із десять тому, став навідуватися до Танасихи. Прийде, сяде й сидить – не дуже був балакучий. Та й вона при ньому часто води в рот набирала, чогось наче соромилася Трохима, він був набагато грамотніший (колись навіть головував у сільраді) і виписував не те що районну газетку, а й великі, і часом, вичитавши щось цікаве, розказував і Танасисі. Вона любила ті його розповіді, любила його одвідини і, коли він довго не з’являвся, ходила сама не своя, злилася на себе, що, мабуть, щось не те сказала чи не так прийняла його, і водночас сердилася, що жде його, виглядає, не маючи на те ніякого права.

Якраз тоді Танасиха, будучи сама в хаті, частенько заводила оту давню пісню, як з горя ніженьки не ходять, білі ручки ділонька не роблять. А одного разу на словах про миленького вона несподівано вгледіла під вікном Трохима й заніміла, згоряючи від сорому, що це ж він міг почути її і подумати, що Танасиха співає про себе, хоча співала вона про молоду дівчину.

Трохим зайшов, як завжди, поважний і ґречний, не подавав ніякого виду («Мабуть, не чув», – подумала Танасиха) і, насидівшись та намовчавшись, звів на неї сумирні очі й сказав:

– Може б, ми разом жили?

Танасиха перелякалася, бо і в гадці такого не мала, але, щоб не образити його, мовила:

– Ми ж із тобою, Трохиме, родичі.

– Еге, через дорогу навприсядки, – сказав він.

– Все’дно.

– Хіба ж нам що – по вісімнадцять з тобою? Чи в церкві вінчатися?

– А діти що скажуть?

– Що діти? У них своє.

– Сміятимуться. Скажуть, здуріли на старість.

– Що ж тут смішного? – спитав Трохим.

Вона мовчала, мовчав і він, але це вже було не те мовчання, що часом єднало їх, ця тиша ставала між ними глухою стіною, і, щоб залишити у цій стіні ще бодай шпарину, щоб узяти з собою хоч маленьку надію, Трохим підвівся з лави й сказав:

– Дивися, я ж тебе не неволю. А як надумаєш, то дай знать.

І пішов.

І дивлячись у його погорбатілу спину, Танасиха зрозуміла, що він не прийде більше ніколи.

Жодній душі не розповідала про те сватання, навіть Марфині, і через те воно часом тихенько нило у ній, як завжди ниє щось нікому не виповіджене, чого не можеш сам собі пояснити і зрозуміти до кінця.

Проте зараз воно бачилося їй легко, як таке, що відбувалося з кимось іншим, не з нею, у пітьмі непам’яті воно коливалося світлою плямою, і Танасиха наче аж пригрілася коло того світла.

До вечора вона ще двічі виходила в сіни, торгала дверима, однак уже не з тим лютим відчаєм, що раніше, а так, наче заощаджувала сили на потім. Що