Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Ієном встановилися міцні глибокі стосунки, як між лікарем і пацієнтом, дослідником і предметом дослідження і дедалі більше як між колегами й друзями (сьогодні вони співпрацюють уже тридцять років). Упродовж цієї співпраці тривалістю в десятки років Джонатан написав десятки наукових статей і відому працю про Ієна «Гордість і щоденний марафон» (а зараз працює над її продовженням).[249]

У майбутньому мало що зворушувало мене настільки, як спостереження за Джонатаном, моїм студентом, який сам став відомим лікарем, фізіологом, письменником. Наразі він є автором чотирьох книг і понад сотні наукових статей.

Переїхавши у 1965 році до Нью-Йорка, я взявся досліджувати заміські дороги на мотоциклі, приглядаючи підходящі місця, куди можна було б часом зриватися на вихідні. Якось у неділю, перетинаючи Катскільські гори, натрапив на мальовничий старий дерев’яний готель «Лейк Джефферсон», над яким підносилося озеро. Він належав добродушній німецько-американській парі, Лу і Берті Ґрапп, і невдовзі я з ними познайомився. Мене найбільше зачепило, що вони хвилювалися за мій мотоцикл і дозволили лишити його у холі. Згодом щовихідних він ставав звичним видовищем для місцевих. «Знову лікар приїхав», — казали вони, угледівши мотоцикл.

Особливо мені припали до душі суботні вечори у старому барі, де можна зустріти чимало колоритних особистостей, які пили й розповідали небувальщини. На стінах були розвішані світлини із зображенням готелю в часи його розквіту — 1920–30-ті роки. Я здебільшого писав у невеликій відгородженій ніші біля бару — там міг бути на самоті, невидимий нікому, і водночас мене зігрівало й збуджувало жваве життя бару.

Провівши там із десяток вихідних, я домовився із Ґраппами, що винайму кімнату у напівпідвальному приміщенні будинку, приїжджатиму й від’їжджатиму, коли мені заманеться, і зберігатиму там свої речі — переважно друкарську машинку й купальне спорядження. Я міг зупинятися у цій кімнаті, користуватися кухнею, баром і всіма вигодами готелю — і це лише за 200 доларів на місяць.

Життя біля озера Джефф було цілющим і скитницьким. Я відмовився від подорожей на мотоциклі на початку 1970-х років — транспортний потік у Нью-Йорку почав здаватися мені надто небезпечним, і їзда на мотоциклі більше не приносила задоволення, — проте я завжди мав підставку для велосипеда на автомобілі, і довгими літніми днями міг годинами крутити педалі. Я часто робив зупинку біля яблучного пресу поблизу готелю, набирав у дві дволітрові пляшки міцного сидру і вішав їх на кермо. Я обожнюю сидр, і поволі симетрично потягуючи його то з однієї, то з іншої пляшки і злегка хмеліючи, підтримував рівень рідини в організмі упродовж довгого дня на колесах.

Неподалік від готелю розташовувалася стайня, й іноді суботніми ранками я навідувався туди й годинку-другу їздив верхи на гігантському першероні[250] — спина його була така широка, що здавалося, наче їдеш верхи на слоні. Тоді я важив чимало — близько 115 кілограмів, однак ця величезна тварина немовби й не помічала моєї ваги. Думаю, саме такі коні возили лицарів та королів у повному обладунку. Я чув, що Генріх VIII у повному обладунку важив 225 кілограмів.

Утім найбільшою радістю було плавання у тихому озері, де часом траплялися поодинокі рибалки на гребних човнах, проте жодні моторні човни чи водні мотоцикли не становили загрози необачним плавцям. Час розквіту для готелю «Лейк Джефф» минув, і його вигадлива платформа для купання, плоти й альтанки були цілковито занедбані й потихеньку підгнивали. Втрачаючи відчуття часу, купаючись без страху й хвилювання, я розслаблявся, і це спонукало мій мозок працювати. Думки й образи, а часом і цілі абзаци впливали у мою свідомість, і я мав час від часу випливати на берег і переносити їх у жовтий записник, який завчасно клав на столик для перекусок біля озера. Іноді я так поспішав, що не мав часу, щоб витертися, і краплі стікали на записник.

Ми з Еріком Корном познайомилися ще у дитячих візочках (принаймні так нам розповідали) і тепер ми близькі друзі вже майже вісімдесят років. Ми часто разом подорожували, і у 1979 році попливли на кораблі до Голландії, де орендували велосипеди, щоб поїздити країною і повернутися до нашого улюбленого Амстердама. Я уже кілька років не відвідував Голландії — хоча Ерік, живучи в Англії, нерідко туди навідувався, — тож я був надзвичайно здивований, коли у кафе нам цілком відкрито запропонували канабіс. Ми сиділи за столиком, коли до нас підійшов молодий чоловік і натренованим жестом клацнув застібку такого собі складаного гаманця — всередині був із десяток чи й більше сортів марихуани й гашишу. У 1970-ті зберігання і вживання їх у помірних кількостях було вже абсолютно легальним.

Ми з Еріком придбали пакетик марихуани, забувши, однак, його викурити. Правду кажучи, взагалі забули, що він у нас був, аж поки не прибули до Гааги, звідки мали відплисти назад до Англії, і не надійшла черга митного контролю. Нам поставили низку стандартних запитань.

Митники поцікавилися, чи купували ми щось у Голландії, наприклад, алкоголь.

— Так, «Женевер», — відповіли ми.

— Цигарки?

— Ні, ми не курці.

— Марихуана?

— О, так, ми зовсім про неї забули.

— Ну що ж, ви мусите її викинути, перш ніж прибудете до Англії, — сказав митний інспектор. — Там вона поза законом.

Ми взяли цей пакетик із собою, збираючись трохи курнути на борту. Все-таки трохи покурили, а вміст пакетика, що лишився, викинули за борт. Напевно, затягнулися дещо більше, ніж «трохи». Ми обоє не курили вже багато років, до того ж марихуана виявилася значно міцнішою, ніж ми очікували.

За кілька хвилин я забрів до стернової рубки. Вона світилася у сутінках, що згущувалися довкола, і мала казковий вигляд. Капітан, тримаючи штурвал, керував судном, а поруч стояв маленький хлопчик років десяти, зачаровано розглядаючи капітанську форму, мідні й скляні прилади з круговими шкалами й спостерігаючи, як ніс корабля розрізає море. Я помітив, що двері незамкнені, тому також увійшов до рубки. Моя поява не збентежила ані капітана, ані хлопчика, тож тихо прилаштувався поруч із капітаном з іншого боку. Він показав нам, як керує кораблем, продемонстрував усі прилади, і ми з хлопчиком засипали його запитаннями. Ми так захопилися, що втратили відчуття часу й вкрай здивувалися, коли капітан повідомив, що вже наближаємося до Гарвіча, який знаходиться на британському узбережжі. Ми з хлопчиком полишили рубку — він подався до своїх батьків, а я — шукати Еріка.

Коли ж його знайшов, він мав змучений і стривожений вигляд і, побачивши мене, зітхнув з полегшенням. «Де ти був? — запитав він. — Скрізь тебе шукаю! Я вже думав, що ти