Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

вистрибнув за борт. Дякувати Богові, ти живий!» Я відповів йому, що непогано провів час у капітанському кубрику. А тоді, приголомшений глибиною його інтонацій і силою міміки, запитав: «Ти за мене хвилювався, направду хвилювався?!».

— Звичайно, — сказав Ерік. — Невже ти у цьому сумніваєшся?

Проте мені нелегко було повірити, що хтось за мене хвилюється. Гадаю, часом я не міг осягнути, наскільки сильно про мене непокоїлися батьки. Лише зараз, перечитуючи листи, які вони мені писали, коли я п’ятдесят років тому переїхав до Америки, розумію, як сильно вони насправді хвилювалися.

І наскільки сильно, можливо, про мене турбувалося багато інших людей. Цікаво, чи була ця уявна нестача уваги віддзеркаленням чогось такого, чого бракувало мені самому, або що я сам у собі придушував. Якось по радіо слухав передачу про спогади й думки людей, яких, як і мене, евакуювали під час Другої світової війни й які у ранньому віці були розлучені зі своїми сім’ями. Інтерв’юер висловився з приводу того, як цим людям вдалося дати собі раду з тими болючими, травматичними дитячими роками. «Так, — сказав один чоловік. — Проте мені досі важко даються три речі: прив’язуватися, належати й вірити». Думаю, до певної міри це справедливо і для мене.

У вересні 1978 року я надіслав Ленні ще одну частину рукопису «Ноги», а вона у відповідь написала, що, за її відчуттями, це має бути «щаслива невимушена книга» — вона з полегшенням сприйняла те, що я нарешті маю інші інтереси. Під кінець листа тітонька торкнулася сумної теми:

«Я готуюся лягати в лікарню — мій дуже хороший і вмілий хірург вважає, що настав час для важливої операції грижі стравохідного отвору діафрагми. Татко з Девідом налаштовані не надто схвально, проте я цілком у ньому впевнена».

Це був останній лист, який вона мені написала. Вона лягла у лікарню, а тоді все полетіло шкереберть. Те, що мало бути простою операцією, обернулося жахливим видаленням частини прилеглих внутрішніх органів. Дізнавшись про це, Ленні вирішила, що жити на внутрішньовенному харчуванні і з раком, що шириться організмом, немає сенсу. Вона вирішила припинити їсти і лише пити воду. Батько наполіг, щоб її оглянув психіатр, проте той сказав: «Вона найдієздатніша з усіх, з ким я мав справу. Ви маєте поважати її вибір».

Щойно дізнавшись про це, я вилетів до Англії і провів біля тітоньчиного ліжка багато щасливих, але невимовно сумних днів. Вона втрачала сили, та попри фізичну кволість до останнього повністю лишалася собою. Маючи повертатися до Штатів, я провів цілий ранок, визбируючи найрізноманітніше листя з дерев у Гемпстед-Гіті, яке тоді приніс їй. Ленні сподобалося це розмаїття, вона упізнала, з якого дерева кожен листочок, і сказала, що немовби знову потрапила до лісу Деламер.

Останнього листа я надіслав їй наприкінці 1978 року. Не знаю, чи вона його прочитала:

Моя найдорожча Лен!

Ми всі так сподівалися, що цього місяця ти підеш на поправку, але, на жаль, цього не сталося.

У мене серце розривається, коли я чую, що ти слабнеш, страждаєш, а тепер ще й волієш померти. Ти — людина, яка для багатьох завжди була джерелом сили, здатна постати перед лицем смерті, навіть обирати її, сміливо і зі спокоєм, змішаним, звичайно ж, із сумом від того, що все минає. Усім нам і мені зокрема ще тяжче змиритися з думкою про втрату тебе. Для мене ти завжди була однією з найдорожчих у світі.

Я попри все сподіватимуся, що ти витримаєш і знову зможеш повернутися до повноцінного життя. Та якщо цьому не судилося статись, я маю подякувати тобі, подякувати ще раз і востаннє — за те, що ти жила і була саме такою.

З любов’ю

Олівер

У звичайних повсякденних речах я людина сором’язлива — не вмію невимушено «теревенити»; часто не впізнаю людей (від цього потерпав усе життя, а зараз ситуація ще погіршилася після того, як у мене зіпсувався зір); мало обізнаний у поточних подіях і практично не цікавлюся ними — це стосується і політики, і суспільства, і теми статей. На додачу до всього я тепер ще й став тугий на вухо — так можна м’яко назвати прогресуючу глухоту. Враховуючи це, я намагаюся причаїтися у кутку, стати невидимим, сподіваюся, що мене не помітять. У 1960-ті, коли відвідував гей-бари задля нових знайомств, мене це взагалі мало не паралізувало, я забивався у куток, нестерпно страждав і за годину йшов звідти, сумний і самотній, проте відчував певне полегшення. Але якщо на вечірці чи деінде мені траплялася людина, яка поділяє якісь із моїх (зазвичай наукових) інтересів — вулкани, медузи, гравітаційні хвилі, та що завгодно — я одразу ж втягуюся у жваву розмову (хоча через мить можу й не впізнати людину, з якою розмовляю).

Я майже ніколи не розмовляю з людьми на вулицях. Проте кілька років тому сталося місячне затемнення, і я вийшов надвір, щоб поспостерігати за ним через невеликий телескоп із двадцятикратним збільшенням. На тротуарі туди-сюди метушливо снували люди, і всі вони, здавалося, не помічали, що просто над ними відбувається таке надзвичайне небесне явище, тож я перепиняв їх зі словами: «Погляньте! Погляньте, що відбувається на місяці!» — і втискував їм до рук телескопа. Моя поява захоплювала людей зненацька, проте, заінтриговані моїм очевидно щирим піднесенням, вони підносили телескоп до очей, дивувалися і повертали його мені. «Ей, чоловіче, дякую, що дав змогу на це подивитися», або ж «От так штука! Дякую, що показав».

Проходячи повз автостоянку біля свого будинку, я побачив, як якась жінка і паркувальник страшенно сваряться. Наблизився до них і сказав: «На секунду припиніть сваритися — погляньте на місяць!». Вони, приголомшені, замовкли й почали розглядати затемнення, передаючи одне одному телескоп. А потім повернули його мені, подякували і одразу ж продовжили свою агресивну суперечку.

Подібний випадок трапився кілька років тому, коли я працював над «Дядьком Вольфрамом» і писав розділ про спектроскопію. Я полюбляв блукати вулицями з крихітним кишеньковим спектроскопом, розглядаючи крізь нього різні джерела світла й милуючись розмаїтими спектральними лініями — сліпучо золотавою лінією від світла натрієвих ламп, червоними смужками від неонового освітлення, змішаними кольорами галоген-ртутних ламп і їхніх рідкоземельних люмінофорів. Коли проходив повз бар у своєму кварталі, мою увагу привернуло розмаїття кольорових вогників усередині, тож я притиснув спектроскоп до вікна, щоб їх