Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Дивимся «Надприродне?», поки у нас ще є час.

— Ого, а хто у нас говорив, що не буде його дивитися? — занурююсь йому в шию.

— Бо треба уважно слухати, інакше не цікаво.

— А коли ми не уважно слухали? — дивлюсь йому в очі. Через секунду кімната наповнюється сміхом, бо кожна пилинка знала, як ми зазвичай дивимося серіал.

Я розвіяла думки, акуратно відпустила його з обіймів, дозволяючи дотягнутися до ноутбука. Впершись в стінку, дивилась на його спину й горіла бажанням зробити дурний вчинок. Я безшумно підкралася до нього і обгорнула ніжно руками, притулившись щокою до його же. Мій теплий подих у його шию кинув юнака в тремтіння.

— Ти ж знаєш як на мене це діє, навіщо тоді робиш?

— Бо хочу.

Він промовчав і включив серіал. Ліг на подушку і поставив руку так, що місце у нього на грудях було вільним. Я пригорнулась, накрила нас ковдрою і вдивлялась в кожну подію на екрані. Сюжет був досить цікавим, але що поробиш, як мені так хотілося, прикрасити наш із Марсом сюжет життя, щоб потім згадувати в найяскравіших фарбах?

Ми лежимо. Спокійно дивимось фільм. І тут я пририваю спокійне мовчання, переплітаючи свої пальці з його же. Тепер наш спокій перебиває серцебиття, що віддає у вісках.

— А давай тобі руку зламаєм? — прозвучав мій голос з посмішкою милого демона.

— Ей, чуєш! 

Марс розсміявся, знову притиснувши мене за плечі ближче до свого серця. 

Час пролітав швидше життя. Адже час і є наше життя. Коли життя проходить неперевершено, тоді й година стає секундою, а саме життя  — миттю. Пройшло дві години, хоча мені здавалось, що тільки, від сили, одна. 

Я вмовила хлопця піти кататися на валах. Ми зібрались і вирушили у подорож. По дорозі він купив нам по реву, так сказати, проставився, в честь того, що їде і в честь того, що я вічно без грошей, а я від радості ледь не стрибнула вище його голови. Напиток повільно розливався по стінкам мого стравоходу, а я тільки насолоджувалась цим прекрасним моментом, поки ми продовжували свій шлях. Компанію нам зіставив плейлист Марса, що змушує затамувати подих своїм сенсом. Цигарка стала новою насолодою, а бедра вже підтанцьовували, поки руки хапали хлопця за талію, щоб той приєднався до танцю.  

Дійшовши до місця призначення, ми вже встигли допити свій напій і тепер могли на повну відриватися. Біля будинку, що був поруч, валялася ледянка, яку я без сумнівів схопила і вже із захопленням запитала:

— Хто перший?

— Давай ти.

Я не роздумуючи сіла на ледянку і спиною до горки з'їхала униз. В поїздці встигла три рази перекрутитися, наче дзига, а потім доїхати останні сантиметри на животі. Кинувши Марсу пластікове задоволення прямісінько в руки, наче це літаюча тарілка, я піднімалася до верху.

Марс застрибнув на предмет і граційно спускався з валів, допоки я, що знаходилася на пів дороги до початку поїздки, не задумала зробити дуже дурний, але веселий вчинок. Розрахувавши відстань, я стрибнула у сторону Марса, тим самим поваливши його із ледянки разом із його граціозністю. Як два голубці, ми покотилися донизу, ледь не захлинаючись від сміху.

Ще з годину ми дуріли, як невіжені, не звертаючи увагу на людей, що проходили повз. Та ось один із спусків виявився невдалим. Саме для мене. Цього разу я вклала у політ всю свою силу, через що не в змозі була нормально контролювати свої повороти. Я переверталася на ходу в праву сторону і зовсім випадково зачепилася шубою об щось гостре. Це була залізна палка, що стирчала незамітно з-під снігу. Пронизливий біль скував живіт. Я не подавала виду, думала — пусте. Царапина. Що ж іще?

На цьому наші веселощі на валах закінчилися. Ми попрямували до нього додому взяти дорожні сумки. Велася розмова про мої плани в Івано-Франківську і про його в Києві. А які можуть бути в мене плани? Книги... Музика... Творчість... Його ж відповідь була: проведення часу із сім'єю. Ще багато різних тем ми підхопили під час діалогу, допоки зменшували кілометри, ідучи попідруки.

Зайшли до хати, взяли потрібне і зразу ж вийшли, адже час на місці не стоїть. Все було саме так. Ну, майже:

— Щось хочеш? Чай, там, каву? Поки ще є час. — запропонував хлопець.

— Я тільки одне хочу...

— І що ж це?

Я накинулася на нього з обіймами. Хлопець не пручався, а тільки підхопив за талію і так само, як і я, насолоджувався моментом. Так тривало хвилину. 

— Це і було те «одне», що ти хотіла?

— Ні.

Марс із здивуванням глянув на мене.

— А що тоді?

— Я хочу чай.

Сміючись, парубок подався на кухню ставити гріти воду в електричному чайнику. З горнятками гарячого чаю ми покрокували на балкон курити. Никотин вдарив у голову, розслабив, але нічого не могло вигнати сумні думки, що скоро цей красень поїде в інше місто. Холодний вітерець ганяв моє волосся у різні сторони. Добре, що шубу не знімала, адже тут досить прохолодно. Прекрасна атмосфера закінчилася словами «По малу збираємося».

Коли ми дійшли до залізничної сторони вокзалу, залишалось до виїзду хвилин п'ятнадцять. Марс показав контролерші електронний білет, закинув сумки у потяг і повернувся на вулицю. Ми дивилися один на одного таким поглядом... Сумним і водночас радісним. Сумним, адже не хотілось прощатись, але сама винувата, що не спілкувалась з ним останнім часом, а радісним, бо він зараз біля мене, поруч. Мої фантазії розвіяла мадам, що налетіла на нього ззаді, повернула до себе і палко поцілувала.