Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

Розділ 20. Двічі Народжені

Задовго до того, як перший камінь ліг у фундамент села, на цій землі жили ті, кого називали Двічі Народженими. Вони приходили у світ, як звичайні діти. Їхні перші крики розрізали тишу ночі, і матері тулили їх до своїх грудей, вкриваючи шепотом молитов. Але на сороковий день після народження щось змінювалося.

Однієї ночі їхні маленькі тіла починали палати у лихоманці, ніби вогонь виривався зсередини. Немовлята беззвучно плакали у темряві, не зводячи очей з безтілесних тіней, що рухалися за вікном. Потім вони зникали зі своїх колисок. На ранок їх знаходили на порозі хат. Вони були ті самі, але водночас інші: їхні очі здавалися занадто серйозними для немовлят, а руки міцніше стискалися в кулачки, ніби вже давно пізнали цей світ і крижаний холод, яким він може огортати.

Їхні матері боялися, але приймали. Їхні батьки відчували тривогу, але мовчали. Бо так велів закон цієї землі: не переч дару, не ламай того, що дано надміру.

Двічі Народжені спочатку жили, як і всі діти. Вчилися ходити, бігали босоніж по траві, спотикалися об каміння. Але з роками їхня відмінність ставала очевиднішою. Хтось зникав у сутінках і повертався із подряпаними руками, листям у волоссі чи запахом річкової води на шкірі. Хтось відчував бурю ще за день до того, як на небі з’являлися перші грозові хмари. А дехто вмів розуміти звірів, ще не вміючи добре розмовляти людською мовою.

У селі не говорили про це відкрито. Поміж себе звичайні люди, не наділені магічними особливостями, називали таких відьмами та відьмаками, нечистими і проклятими. Проте їм не залишалося нічого, окрім як прийняти тих до своєї громади. Така дитина могла народитися тільки у подружжя Двічі Народжених. Але не кожне немовля, яке з’являлося у такої пари, згодом отримувало магічний дар.

— Двічі Народжені… — стиха мовила Ляна, обіймаючи руками тепле горня з трав’яним відваром.

Євдокія кивнула, не зводячи з неї проникливого погляду. Вони сиділи на лаві біля печі у хаті жінки. Ляна, як завжди, прийшла по молоко, і на прохання Євдокії залишилася на чай.

— Ті, кого прийняла ця земля, — продовжила жінка свою розповідь. — Ті, хто отримали друге народження не від людей, а від самого коріння, що проростає крізь цю землю. Це місце обрало їх. Ця земля священна. Колись у нашому селі стояло капище, де наші пращури приносили жертви — кровні, вогняні, іноді — людські. Вони поклонялися своїм богам і берегли рівновагу між світлом і темрявою. Але раптово рівновага була порушена.

Одного злощасного дня загинули не просто ті, хто був обраний богами. Насильно забрали життя тих, хто волав про допомогу, хто мав жити і захищати громаду. Їхній страх і біль в’ївся в ґрунт, у воду, у самий вітер.

Євдокія затягнула павзу, даючи Ляні час усвідомити почуте. Десь у кутку потріскував вогонь, відкидаючи на стіни тіні, що тремтіли і спліталися в химерні образи. Ляна спробувала зробити ковток гарячого відвару, але натомість її пальці ще міцніше стиснули чашку. Легенда відкривалася, наче стара книга, сторінки якої пахли димом і кров’ю.

— Але чому тільки тут? Чому саме це місце? — зрештою запитала вона.

Євдокія перевела погляд на неї й злегка всміхнулася. То була не добра усмішка, а така, від якої по спині пробігали табуни мурах.

— Бо земля хоче рівноваги, — відповіла вона повільно, наче підбираючи правильні слова. — Земля запам’ятала все. І тепер вона обирає, кому передасть свій дар. Вона шукає тих, хто зможе чути її голос, хто зможе стати її частиною. Колись тут жила Берегиня. Вона була серцем цього села, його душею. Вона знала, як тримати світло й темряву у рівновазі, як не дати темряві поглинути все навколо.

— Була? — перепитала Ляна, відчуваючи, як щось важке стискає груди.

— Була, — підтвердила Євдокія. — Без неї село втратило орієнтир.

Зовні завив вітер, ударяючи краплями дощу по шибках. Десь далеко в темряві ночі загавкав собака. Його голос звучав самотньо й тривожно.

— Що з нею сталося? — ледь чутно спитала Ляна.

Євдокія відвернулася, ніби раптом зацікавившись узором на старому рушнику.

— Вона заважала, — відповіла вона після довгої паузи.

Ляна стисла чашку в руках ще сильніше.

— Кому?

— Тому, хто хотів панувати тут без неї.

Повітря в хаті стало густішим, важчим. Ляні здалося, що воно просочене не просто запахом трав, а чимось іншим — спогадами, болем, старими страхами, що ховалися тут роками.

— Її вбили, — прошепотіла вона.

Євдокія не підтвердила і не заперечила. Вона лише підняла чашку до губ і зробила невеличкий ковток.

— Без Берегині місцева земля розгубила рівновагу, — сказала вона, відставляючи чашку. — Магічні істоти почали приходити сюди з усіх кутків країни. Вони відчули, що тут більше немає тієї, хто могла б тримати баланс. Тепер вони шукають свого місця.

Ляна відчула, як у неї перехопило подих.

— Але якщо немає Берегині…

— Значить, хаос прийде і сюди. Велике зло прокинулося. Воно чекає свого часу, — спокійно закінчила за неї Євдокія.

Ляна затамувала подих. Вогонь у печі потріскував, кидаючи золоті відблиски на стіни, і тіні танцювали, наче старі духи, які слухали кожне їхнє слово.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍