Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

Демон більше не мав тіла, у якому він міг існувати. Дух шукав, до кого би причепитися, та ніхто не хотів пускати в себе зло. Врешті Мор здійнявся чорною хмарою і вибухнув феєрверком з попелу над головами людей.

Власлав осів на землю, схопившись за голову. Його очі, ще кілька секунд тому сповнені влади та очікувань, тепер були дикими та божевільними. В його свідомості не залишилося нічого, окрім порожнечі.

Натовп сповнився криками. Налякані селяни закривали обличчя руками, чимдуж тікали, ламаючи лавки та збиваючи інших з ніг.

Та враз небо потемніло, нізвідки здійнявся вітер і величезний чорний Змій пронісся над майданом. Він кинувся до Ляни і, обхопивши її своїм міцним тілом, метнувся вгору, до Чумацького шляху, перетворившись на вогняну імлу.

***

Густий ліс, оповитий ранковим серпанком, дихав спокоєм та співом птахів. Ляна ступала босими ногами по траві, дивуючись, що не відчуває прохолоди. Вона вийшла на велику галявину. Спочатку дівчина подумала, що тут нема нікого, окрім неї, та туман розсіявся і перед її очима з’явилася постать. Невисока, згорблена, розмита плином часу. Її обличчя ніби ховала пелена, проте Ляна одразу впізнала її — то була баба Зозуля.

— Де ми? — тихо запитала дівчина.

— Ніде.

— Чому ми тут?

— Думаю, ти знаєш.

Ляна хотіла розізлитися на бабу і на її незрозумілі відповіді, проте не змогла. Всі емоції ніби зникли, не залишивши ні болю, ні жалю, ані бажання сперечатися.

— Ти — лише відлуння того, що вже було.

— То я померла? — Ляна торкнулася рукою живота, звідки ще недавно стирчав кинджал, проте зараз не залишилося жодного сліду.

— Ти стоїш на перехресті, — Зозуля вказала рукою на дві переплетені стежини, які спочатку не помітила дівчина. — І тепер маєш право вибору.

— Я можу обирати? — у голосі Ляни почулося здивування. — У мене ніколи не було такої можливості. Мене ще до народження прирекли на смерть.

— Та останньої миті заради тебе пожертвували життям.

— Тато… — у серці дівчини защемило, даючи їй розуміння того, що вона не перетворилася на бездушне ніщо. — Він розірвав угоду з Мором, але як?..

— Він прийняв смертельну отруту. Кровна угода розірвалася, коли не стало того, хто її уклав. 

Ляна дивилася на бабу Зозулю, і в її очах було більше запитань, аніж відповідей.

— Все, що тобі потрібно, це відпустити, — мовила стара. — Минулого більше не існує. Ти можеш піти далі і Вирій прийме тебе, а я, як провідниця між світами, вкажу тобі туди шлях.

— Або?..

— Або ти приймеш свою долю. У будь-якому випадку ти не залишишся тією, якою була. Обирай.

Ляна на мить завмерла. До неї прийшло усвідомлення того, що вона давно зробила свій вибір. Ще коли прийняла рішення лікуватися після смерті Євгена. Коли вирішила жити далі, приїхавши сюди.

— Я готова, — видихнула дівчина.

Її голос підхопив вітер. Усе, що було до нині, втратило сенс.

Зозуля мовчки кивнула і пішла вперед. Її постать повільно віддалялася. Зі старої, згорбленої баби вона перетворювалася на статну молоду жінку. Раптом дитячий сміх, ніби дзвіночок, розітнув м’яку пелену марева. Двійко дітей, Катря та Петрик, підбігли до матері, вхопили її за руки і невдовзі зникли у тумані.

***

Вона стояла на краю світу. Вітер розвівав її темне кучеряве волосся. У підніжжя високої гори, ніби велет, розкинулася громада старовірів.

Внизу, у світлі призахідного сонця, лежало село — змучене, спустошене, але живе. Димок здіймався з коминів хат, життя продовжувалося, ніби нічого не сталося. Люди знали, що темрява, яка роками ховалася поміж ними, нарешті зникла.

Позаду, згорнувшись у кілька кілець, лежав Змій. Його золоті очі були напівзаплющені, втома дедалі сильніше обвивала його сильне тіло. Яра ніжно провела рукою по блискучій лускатій спині. Невдовзі Олексій засне до наступної весни. Тільки після пробудження він зможе побачити сина, якого його молода дружина віднедавна носить під серцем. Яра поклала руку на живіт і підійшла до Ляни.

Унизу, біля криниці, дітлахи кидали камінням у чоловіка, що сидів на землі, розгойдуючись вперед-назад, немов розбита іграшка. Брудний, пошарпаний, він бурмотів щось собі під ніс, не зводячи очей з власних закривавлених рук. Колишній пан староста тепер був лише тінню самого себе.

Село жило. Земля дихала. Люди більше не ділили себе за вірою. Нова Берегиня стояла на варті їхнього спокою.

Кінець