Andriana - Той, кого я чекаю, Andriana

Розділ 39: "Крах на шляху свободи"

Кожен крок, кожен рух, здавалося, відводив її від бажаної свободи, але також підвищував ціну, яку вона мала заплатити за цей вихід. Елісон не могла зупинятися, але її тіло піддавалось тому тиску, що навалювався з кожною секундою. Вона тікала через вузькі коридори, обережно, аби не зробити шуму. Здавалося, що вона була на межі втечі, що залишався лише останній крок — але вона не врахувала, що Лілі завжди на крок попереду.

І ось вона опинилася в іншому приміщенні, яке здавалося порожнім, і на мить її серце застигло від полегшення. Але раптово все змінилося. Потрібно було лише кілька секунд, щоб охоронець почув її. Чи не звідси почалася її остання боротьба? Вона почула тяжкі кроки, які наближались до неї з темряви, і зрозуміла — це був кінець. Все це було марно.

Перший удар прийшов, коли вона ще не встигла зрозуміти, що відбувається. Її штовхнули на підлогу, і вона відчула, як тіло стикається з холодною бетонною поверхнею. Палець охоронця, що стиснув її за зап’ястя, немов залізний лещат, боляче втиснувся в її шкіру. Вона прокричала від болю, але відразу зрозуміла, що це було марно. Ніхто її не чув.

— Зупинись! — пролунав глухий голос Лілі з темряви, який лише на мить відновив у ній надію. Але тільки на мить.

Лілі увірвалася в кімнату, підійшла до Елісон і холодно схилилась перед нею. Її погляд був нестримно злий, і в ньому можна було побачити щось більше, ніж просто відчуття перемоги. Це була мить, коли Лілі зрозуміла, що, навіть коли вона здається на вигляд байдужою, ця боротьба не лише за контроль над Елісон, але й за її душу.

— Ти думала, що все так просто? — запитала Лілі, і її голос звучав рівно і холодно. — Вірно, ти думаєш, що можеш просто втекти. Але не цього разу.

Охоронець, який тримав її, стиснув сильніше, змушуючи її знову впасти на підлогу, цей раз з ще більшою силою. Елісон відчула, як його ноги обрушуються на її живіт, змушуючи її важко дихати. Вона здригалася від болю, але боротися вже було пізно. Її очі почали заповнювати сльози, не тому, що вона відчувала слабкість, а тому, що вона розуміла — Лілі не дозволить їй більше боротися за свободу.

— Я тебе не залишу, — продовжила Лілі, її голос тепер звучав на межі злоби та презирства. — Ти думаєш, що хочеш бути вільною? Я зроблю так, щоб ти більше ніколи не забула, що тільки я контролюю твоє життя.

Елісон лежала, намагаючись зібрати свої сили, і хоча її думки були заблоковані від болю, вона зрозуміла одне: їй не можна здаватися. Навіть якщо її били, навіть якщо її ображали, навіть якщо їй доводилось відчувати кожен удар в живіт, кожну більшу поразку, вона повинна була триматися. Тому що свобода була ще можливою.

Лілі, бачачи, як Елісон намагається зібратися, підняла руку, щоб наказати охоронцеві завдати ще кількох ударів. Але перед тим, як вона це зробила, вона різко обернулась до неї.

— Ти думаєш, що зможеш встояти? Що зможеш уникнути мого контролю? — сказала вона, а потім нахилилася, її лице стало дуже близьким до обличчя Елісон. — Я покажу тобі, як це бути безсильною.

Здається, Лілі була на межі повної перемоги. Але вона забула одну важливу річ: Елісон не була однією. І навіть якщо її били, навіть якщо її розум був готовий здаватись, одна думка вирізнялась: вона не могла допустити, щоб це стало кінцем. Вона вже вирвалася, і навіть якщо її зламали, вона не могла дозволити їй перемогти остаточно.

І саме в цей момент, коли Лілі почала здійснювати свій останній крок, у свідомості Елісон запалав новий план. Він був не лише на рівні боротьби фізичної, але й психологічної. Вона могла перемогти — і не просто так, а за допомогою того, що Лілі недооцінила у своїй жорстокості.

Залишалась лише одна думка: битва не завершена.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍